Тепер у країні — Новий рік.

І, як завжди, в останні дні року, що минає, соціологічна служба Центру Разумкова, незважаючи на трохи збуджений настрій громадян, обережно цікавилася їхніми, громадян, святковими планами й заодно оцінками того, що відбувається у країні. Громадяни соціологам відповіли. З’ясувалося, що святкові плани є, святкових оцінок — немає. Докладніше — нижче.

Опитування проведене 17–24 грудня 2008 р., опитано 2017 респондентів віком за 18 років у всіх регіонах України. Теоретична похибка вибірки — 2,3%.

До уваги секретаріату президента країни: поза країною опитування не проводилося, опитано виключно громадян України.

Отже, є дві новини: хороша — святкові плани, погана — не дуже святкові оцінки. З якої розпочати? Розпочнемо з поганої.

Громадянам запропонували провести кастинг українських політичних діячів. Номінацій було дві: Політик 2008 року і Розчарування того ж року. Запитання було відкритим, що давало громадянам можливість проявити максимум самостійності, пам’ят­ливості і злопам’ятності.

Проявивши все це, громадяни в рамках першої номінації згада­ли 31 політика і Савіка Шустера. З при­воду одного згаданого, пана Ба­логи-старшого, виникла дис­кусія: ким його вважати — політиком, сантехніком чи приплюсувати до Віктора Андрійовича? Відкрили офіційний сайт президента України, подивилися на тональність заяв Віктора Івановича — і вирішили вважати політиком.

Політик року

Чарівністю, або Політиком-2008, стала леді Ю, як сказав столичний мер, «ця вродлива нехороша жінка». Хотілося б мені бачити політика — хорошу жінку, то в нас хоч вродлива.

За Юлію Володимирівну відда­ли голоси майже 18% громадян.

А щоб прем’єр не дуже зачаровувалася, то, по-перше, фактично стільки ж (17%) назвали її Розчаруванням року. А по-друге, Політиком-2007 вона стала, маючи 31%. А якщо згадати 2005 рік…

На другому місці, як і торік, Віктор Федорович, за якого проголосували 11% опитаних. А торік було 15%. А Політиком-2006 він став, маючи 26%…

На третьому — знахідка минулого року Арсеній Яценюк із 9% голосів. Торік він був четвертим, набравши 4%.

До п’ятірки увійшли також потрібний країні Володимир Литвин (8%) і незмінний Петро Симоненко (4%).

Номер шостий — Віктор Андрійович (трохи більш як 2%), а на п’яти йому наступив уже згаданий київський мер Л.Черновецький (трохи менш як 2%). Погана для Віктора Андрійовича прикмета: 2004 р. точно таке ж шосте місце із точно таким же результатом — 2% посів Леонід Данилович. І рік той виявився для нього останнім роком каденції…

Решта 25 політиків і Савік Шустер набрали від 1% до 0,1% голосів.

19% громадян приблизно, як і торік, відповісти не змогли або не захотіли. І, що прикметно: рік тому не бачили достойних політиків — 12%, а тепер — 22%.

Розчарування року

У нас сьогодні питання на порядку денному не стоїть, хто буде президентом у 2010 році.

В. Балога, 16 листопада 2008 р.

У цій номінації згадані були 19 політиків поіменно, а також «усі» й «весь парламент».

Розчаруванням року став Віктор Андрійович. Цю пальму віддали йому 48% громадян країни й не поморщилися. А п’ять же років поспіль (2000–2004 рр.) політиком року називали незмінно його…

Друге місце посіла Юлія Володимирівна із 17% голосів. Третє — «всі» (напевно, 6% голосів тих громадян, котрих «дістали»). У п’ятірці також Віктор Федорович (5%) і Арсеній Петрович (менш як 2%).

Решта розчарували від 1% громадян (Р. Богатирьова) до 0,1%   (Р. Зварич, І. Кріль і чомусь Леонід Данилович). Ні в кому не розчарувалися — 1%. Не знають, у кому й розчаруватися, — 14%.

В. Балогу в цій номінації згадали 0,7%   опитаних. Решта — чи то й зачаровані не були, чи то справді до Віктора Андрійовича приплюсували…

І хоч сьогодні, як сказано, питання про президента в них не стоїть, але, щоб із політиками завершити, — президентський рейтинг. Якби вибори президента країни відбувалися найближчим часом, то відносну більшість (25%) становили б ті, хто голосував би проти всіх (13%) і хто у виборах не брав би участі (12%).

Проте цілком на формально-юридичних підставах у першому турі перемогли б Віктор Федорович (20%) і Юлія Володимирівна (16%), у другому — сказати важко, але сказати, що третього туру в цьому випадку не буде, можна напевно. Чинний президент набрав би менш як 5% голосів, програвши Арсенію Петровичу (7%), а також лідерам КПУ і Блоку Литвина (по 5%). Але вигравши, наприклад, у київського мера, який має шанс набрати менш як 1% голосів. Київ — не вся Україна, на щастя.

Політична подія року

Понавідбувалося у році, що минає, багато. Однак 35% громадян досі головну подію уважно очима шукають (проти 18% торік), а 9% повідомили, що достойної події в країні не було (проти 4%). Втім, воно й зрозуміло — громадянам хотілося, щоб подія року, хоч і політична, але позитивною була б.

За її відсутності першу позицію посіла економічна криза, що й відзначили 16% громадян. А коли приплюсувати тих, хто назвав штучне зниження/підвищення курсу долара і «аферу з банками», то буде понад 20%, або кожен п’ятий.

По 4% громадян назвали подією року як розвал колишньої демократичної коаліції, так і створення нової. По 3% — неефективну роботу парламенту; політичну кризу; спробу президента оголосити вибори; вшанування пам’яті жертв Голодомору.

Виплати компенсацій втрачених у радянському Ощадбанку вкладів назвав подією року 1% громадян. Святкування 1020-ї річниці Хрещення Русі — назвали 0,2%. Військовий парад на День незалежності — 0,1%.

А якщо про події сказати в цілому, то 85% громадян упевнені, що вони в країні розвиваються в неправильному напрямі, — проти 53% акурат у цей час, але торік. Вважають цей напрям правильним тільки 3% (проти 23%). Можна було б згадати розклад голосів навесні 2005 року, але то була весна…

Стосовно політичної події світового масштабу 37% громадян України нічого сказати не змогли, двоє з кожної сотні впевнені, що достойних подій у світі не було.

21% відзначив вибори у США, 20% — світову економічну кризу, кожен десятий — війну між Росією і Грузією.

Вибори в Росії вважали подією менш ніж 2%. Близько 1% голосів набрали захоплення піратами кораблів, кидок взуттям у Дж.Буша-молодшого, його ж відхід від влади й Олімпіаду в Китаї. Хтось із наших громадян пильно спостерігає за особистим життям Ніколя Саркозі: торік як світову подію було зазначено його розлучення, нині, відповідно, — одруження. До чого б це?

Визнання деякими країнами Голодомору в Україні геноцидом зазначили як світову подію 0,1% громадян.

Згадавши, що вшановування жертв Голодомору вважали подією національного масштабу трохи більш ніж 3% опитаних, чи варто дорікати іншим у блюзнірській зневазі пам’яті, історії країни й для дуже багатьох — історії власної родини?

Опитаним було поставлене запитання: «Як ви вважаєте, керівництво держави повинно піклуватися, насамперед, про минуле, нинішній день чи майбутнє країни?» 48% відповіли — про нинішній день; 47% — про майбутнє; 0,2%   — про минуле; трохи менш ніж 5% не змогли відповісти на це запитання.

Ми не зневажаємо пам’ять. Ми пам’ятаємо, цей біль з нами, і буде з нашими дітьми й онуками. Та перше: про справжні пам’ять і біль кажуть тільки тоді, коли не можуть мовчати. Друге — справжні пам’ять і біль про минулу трагедію тим більше потребують праці нині в ім’я сьогодення і майбутнього. А якщо про трагедію говорять політики, котрі не завдають собі клопоту навіть об’єднатися зі своїми союзниками заради того, щоб вивести країну з кризи, то це нечесно, це може зашкодити самій пам’яті.

Про політиків поза номінаціями

Як і торік, політикам, навіть лідерам у номінації «Політик року», варто звернути увагу не тільки на зменшення кількості голосів, за них поданих, а й ще на одну обставину.

Баланс цілковитої підтримки/непідтримки громадянами дій усіх до одного номінантів — негативний. Від мінус 37% в А. Яценюка (цілком підтримують його дії 9% громадян, не підтримують — 46%) до мінус 73% у В. Ющенка (3 і 76%, відповідно).

Баланс для Юлії Володимирівни — мінус 52% (11 і 63%), для Віктора Федоровича — мінус 46% (10 і 56%), для лідера Блоку Литвина — мінус 40% (7 і 47% відповідно).

Біда в тому, що ставлення до політиків рано чи пізно переноситься на ставлення до тих державних інститутів, які вони очолюють або прагнуть очолити. Результат: цілковита підтримка дій президента країни становить менш ніж 4%, непідтримка — 72%; парламенту — 1%, непідтримка — 69%; суду в країні — менше 3 і 65%; уряду — трохи більш ніж 4 і 69%, відповідно. А Національного банку, що нині зі зрозумілих причин дуже актуально, — менш ніж 2 і 73%.

Примітно, що найменше відмов опитуваних від оцінки — щодо президента (3%), парламенту (5%) й уряду (6%). І тільки дії Національного банку не змогли оцінити 12% респондентів.

Та найгірше те, що й довіряємо ми тепер мало кому і мало яким суспільним інститутам. Профспілкам цілком довіряють нині менш ніж 3% громадян країни (проти 25%, які повністю не довіряють); громадським організаціям — менш ніж 2% (проти 29%); політичним партіям, а заодно Національному й комерційним банкам — менш ніж 1% (проти 43, 53 і 55%, відповідно). Українські засоби масової інформації — на межі: їм цілком довіряють 7% громадян країни, не довіряють — 11%. Позитивний баланс повної довіри зберегла тільки церква (цілковита довіра — 26%, недовіра — 11%).

Будь-який громадянин будь-якої країни так званої старої демократії, поглянувши на наведені цифри, сказав би, що з таким рівнем суспільної підтримки ні політики, ні держава не живуть. А суспільства — довго не живуть… Ми виживемо?

Що в нас було добре?

Запитання необразливе, і його щороку ставлять. Проте цього року стало ясно, що набирати в інтерв’юери треба було б хлопців спортивних. Ті, що в окулярах, і дами — нехай ліпше в офісі сидять, рахують, безпечніше буде. Громадяни під час зачитування запитань про те, що в нас поліпшилося, починали поводитися агресивно.

Врятувало цього разу одне: коли доходили до формулювання «а ставлення громадян до влади — поліпшилося, погіршилося, не змінилося?», опитувані відводили душу й мстиво відповідали…

Далі розмова тривала мирно, та щоб усе не перелічувати — дані в таблиці. І, поглянувши на них, кожен може переконатися: на думку громадян країни, погіршилося все, що могло погіршитися, й навіть те, що три попередні роки трималося в рамках позитивного балансу — рівень свободи слова і рівень демократії. Тепер баланс оцінок негативний — мінус 39% і мінус 49% відповідно. Мабуть, громадяни розуміють демократію й свободу слова трохи інакше, ніж політики, котрі про них твердять щодня. І думають, що демократія містить у собі як мінімум дотримання прав і свобод людини й громадянина і навіть дотримання законності державними службовцями, не кажучи вже про такі речі, як прозорість і відкритість влади й можливість для громадян на неї впливати. А свобода слова — це не свобода перших осіб держави привселюдно обвинувачувати одне одного в гріхах, для яких немає відповідної кари навіть у пеклі, а відповідальність за слово політика й обов’язкова і така ж відповідальна відповідь на вільне критичне слово громадянина, що пропонує або просить допомоги.

До наведеного в таблиці можна додати тільки два моменти. Перший: на запитання респонденти відповіли як ніколи дружно (частка тих, хто затруднявся відповісти, — 2–10%); другий: таких критичних оцінок із 2000 року не було.

Про ієрогліфічне письмо

І що цікаво: вже другий президент країни розповідає громадянам про мудрість і глибину ієрогліфічного письма. Пам’ятається, Леонід Данилович у праці «Україна — не Росія» писав: «Кажуть, що китайці не розрізняють поняття криза і шанс, їх позначають одним ієрогліфом».

Віктор Андрійович днями більш розгорнуто виклав свій погляд на це письмо. «Знаєте, — сказав він, — в ієрогліфі — чи китайському, чи японському, — який обрисовує кризу… Він складається з двох частин. Одна частина — це спад. А друга — це шанс. Отак уже три тисячі років одна з цивілізацій фіксує свій погляд, що таке криза. Отож я хотів сказати… Криза нас назад не поведе. Народ, який 17 років тому пережив унікальний референдум і визначився за 300 років щодо своєї державності, народ, який ковтнув свободи, на коліна назад не стае. Тому що я переконаний, що в кожному з нас працює елементарний, простий людський аналіз. Людина хоче жити як ліпше».

Щодо 300 років сказано вище. Та з останньою фразою не погодитися не можна.

Зважаючи на результати опитування, криза, яку позначає перша частина ієрогліфа, зачепила 74% громадян країни. Поки що ні — 19%. 7% — не зрозуміли. Чи то ні, чи то аж надто зачепила, оговтуються…

У чому це виявилося?

Більшість (64%) відчули зростання цін і тарифів, 37% — зниження доходів. 32% повідомили, що їхня впевненість у завтрашньому дні похитнулася. 31% громадян зазначили зниження якості харчування, яке може дозволити собі їхня сім’я. Тут якось один політик по телевізору виступав, каже: ну її до біса, цю кризу, подумаєш, квартиру чи машину тепер не куплять, але з голоду ж не пухнуть. Ні. Якби політики не брехали, що не знають про існування біологічного голоду і його прямого й тісного зв’язку з туберкульозом…

14% втратили частину своїх заощаджень. 8% не можуть зняти гроші з депозитних рахунків. 12% мають труднощі з виплатою кредиту, при цьому близько 4% мають реальну перспективу втратити майно, придбане в кредит. 7% не можуть узяти кредит.

20%, або кожний п’ятий дорослий житель країни, повідомили про затримки виплат зарплат чи пенсій. 7% — про те, що перебувають у вимушеній неоплачуваній відпустці. Стільки ж не можуть знайти роботу. Втратили роботу 5%.

Другу частину ієрогліфа громадяни поки що не дуже добре можуть розгледіти.

67% громадян вважають, що наслідки світової кризи для України будуть більш тяжкими порівняно з більшістю країн світу; на більш легкі — розраховують тільки 3%. Сподіваються на такі ж, як у всіх, 16%. Не визначилися 14%.

Чого громадяни чекають для себе особисто?

20% бояться втратити частину заощаджень; 8% — неможливості зняти гроші з депозиту; 13% — труднощів із виплатою кредиту; стільки ж — неможливості взяти кредит; 6% — втратити майно, придбане в кредит.

Гірше інше. 19% бояться втратити роботу; 20% — неможливості знайти роботу; 51% — зниження рівня доходів; 47% — невиплат зарплат і пенсій; 14% — вподобаних нашими роботодавцями неоплачуваних відпусток; 82% — подальшого зростання цін і тарифів; 42% — зниження якості харчування сім’ї.

Тільки менш як 3% вважають, що принаймні впродовж найближчих трьох місяців криза їх не торкнеться. І тільки 3% не знайшли, що відповісти.

Якщо говорити про оцінку дій органів влади в контексті кризи, то громадяни здебільшого вважають, що центральна влада займається переважно її поглибленням. Наприклад, думають, що поглиблюють кризу дії: НБУ — 68% (проти 8% тих, хто упевнений, що ці дії сприяють її подоланню); президента В. Ющенка — 57% (проти 14%); парламенту — 56% (проти 13%), уряду — 53% (проти 17%); прем’єр-міністра Ю. Тимошенко — 49% (проти 25%).

Як відомо, у боротьбу з подоланням, вибачте, за подолання наслідків кризи активно включилися парламентські політичні сили. Та от халепа, 28% громадян про ці плани поняття не мають; 23% упевнені, що жодна з зазначених сил не має такого плану; 14% не змогли відповісти.

Деякі більш оптимістично налаштовані громадяни покладаються на партії та блоки, яким, можливо, хотіли б вірити. 13% опитаних вважають, що найбільш обґрунтований план подолання фінансової та економічної кризи має БЮТ. З приводу Партії регіонів так думають 12%; КПУ — 4%; Блоку Литвина — 3%; Блоку «Наша Україна» — 1,2%,, «Народної самооборони» — 0,2%.

Певне, подолання кризи, захист від неї країни та захист народу — у надійних руках. Схоже, другу частину ієрогліфа ми розгледимо не скоро…

Про свято…

Тепер — добра новина.

Так-от: криза кризою, а Новий рік — свято. Святкуватимемо ми практично в тій самій кількості, що й колись, і ту саму кількість свят, що й раніше, ставимося до свята, як і завжди.

Тобто абсолютна більшість із нас мають намір відсвяткувати Новий рік (90%), православне Різдво (89%), а майже дві третини (65%) — на біс іще й знаменитий наш загадковий Старий Новий рік. А ще — католицьке Різдво уже відсвяткував, сподіваюся, кожний десятий, що більше, ніж торік, і набагато більше, ніж кількість католиків у країні.

Тільки шестеро із кожних ста (торік — чотири) через різні причини Новий рік не святкуватимуть, хоча й вважають його святом. А не вважає один зі ста, котрий також не святкуватиме, але через переконання.

Новий рік ми, як і раніше, із точністю до відсотка, сприймаємо і любимо передусім як сімейне свято (53%), і значно менше — як усенародне (22%), хоча судячи з народних гулянь новорічної ночі цього не скажеш.

П’ятеро громадян із сотні вважають Новий рік святом для дітей і онуків, у що, знову ж таки, важко повірити, оскільки дорослі теж вірять у Діда Мороза, Санта-Клауса чи Йоуллупуккі, тільки не зізнаються. Але чудес чекають. І подушку вранці піднімають, і в черевик заглядають, і в комин, у кого він є, теж. Не вірять у чудеса хіба що ті двоє із сотні, для яких Новий рік — просто вихідний.

А найбільше вірить, самому собі не зізнаючись, той один із сотні, для котрого, як і торік, святкова ніч — це особливо гостре відчуття самотності на тлі всенародних веселощів…

Кожний дев’ятий із нас переконаний, що Новий рік — це свято сподівань на краще. А кожному двадцятому він нагадує про плин часу, що не надто весело, але мудро.

Святкуватимемо ми вдома, як і раніше, і в тій самій кількості, що й торік, — 76%. Але… Торік 68% громадян залишалися вдома з огляду на високі сімейні цінності (дивися вище про сімейне свято та дітей/онуків), а 8% — тому що грошей на інше не було. Цього року високі чинники утримають удома 62% із нас, а всі інші — 14%.

Зате в гості до друзів підуть, практично, як і в попередні роки, 15% громадян, неповних 2% мають намір веселитися, як і належить, у місцях для розваг. 5% не визначилися.

Троє з тисячі поїдуть за кордон, шестеро — на турбазу в рідній Батьківщині. Дев’ять із тисячі займуться чимось, анкетою не передбаченим, хотілося б думати, не поганим, а сім працюватимуть, щоб інші могли святкувати.

Опівночі

Дві інтриги.

Перша — як визначаємо північ?

До відсотка точно так само, як і торік: 63% громадян визначать її за київським часом, 1% — за московським. А 33% тих, хто найбільше Новий рік любить, піднімуть келихи двічі. Двоє зі ста поки що не визначилися, чи то сили розраховують, чи то запас шампанського. Ще один із тих самих ста визначатиме північ за якимось іншим часом.

Проте так чи інакше північ буде. Усе вже на столі, пакетики-пакуночки під ялинкою, сильна половина міцно схопила пляшки із шипучим, ігристим шампанським, дами прикрилися серветками. І за п’ять хвилин до… на блакитному екрані — перша особа держави…

Друга інтрига: звідки вона з’явиться цього разу? Маріїнський палац був, будинок на Банковій був, Софія була. Для домашнього інтер’єра начебто зарано. Пам’ятаємо, Леонід Данилович у цьому інтер’єрі привітав нас востаннє. Хоча — а раптом?

І на чому? Прохід соло був, із дітьми — було, із дітьми та почесною вартою — було, із прапорами і штандартами — було… На коні?

Дивитися й слухати президента країни мають намір 68% проти 78% торік. А не слухати — 24% (проти 16%). Вісім зі ста поки що визначаються, але якщо вони не дивилися й не слухали останню прес-конференцію Віктора Андрійовича, то в них є ще час подумати, не пошкодують…

З вітаннями президента суміжної країни, хоча тепер він під іншим прізвищем, нічого не сталося. Як і торік, його дивитимуться й слухатимуть — 41% опитаних, не будуть — 47%. У роздумах — 12%.

Подарунки

Найкраще в новорічну ніч, крім, природно, привітань перших осіб, — подарунки. Ніколи ми так не любимо стільки подарунків дарувати й стільки подарунків отримувати, як на Різдво і Новий рік.

І, як завжди, звісно й насамперед — дітям/онукам, але. Нинішнього року цій частині населення країни готують подарунки 67% із нас, що всього на 3% менше, ніж торік. Зате прекрасній/сильній половині — 43%, або на 5% менше, батькам — 33%, або на 6% менше, ніж торік, і на 10% — ніж напередодні 2007 року. Друзям — 16%, а не 24%, як рік тому. Решті родичів пощастило найменше: їм пакують подарунки вдвічі менше громадян, ніж торік, — дев’ять осіб зі ста замість 18.

Четверо з сотні (а було — дев’ятеро) мають намір обдарувати дітей родичів, троє (а було шестеро) — співробітників/однокашників, півтора (проти чотирьох) — сусідів. 12 — чи то не знають, кому дарувати, чи то в анкеті не всі стосунки передбачені.

Так, торік хотіли щось подарувати самотнім, бідним людям троє зі ста, а тепер — двоє. Але ж самотній — тільки один із сотні. Хотілося б вірити, що всі самотні отримають опівночі по два подарунки. І добре слово…

Сумно тільки мені, як багаторічній любительці кішок, що всі попередні роки стабільно троє із сотні громадян країни дарували щось братам своїм меншим, а нинішнього року — тільки один…

Середня сума, запланована на подарунки всім вище переліченим, включно з братами, — 1072 грн., або, за нинішнім курсом, — 140 доларів. Торік було 170 портретів президента нашого стратегічного партнера, які так раптово подорожчали.

Що ми шукатимемо під ялинкою

Кількість фантазії в нас, у розрахунку на квадратний кілометр території країни, — величина, наскільки можна судити, постійна. Щорічно ми в змозі нафантазувати майже однакову кількість подарунків: торік придумали ми їх десь на 132 позиції, нинішнього року — на 130. І так само 18% проти 19% торік із бажаннями визначитися не можуть, а п’ятеро зі ста — нічого не хочуть.

І точно так само перша трійка бажань тих, хто визначився, постійна, як любов пана Черновецького до київських бабусь. Хоч ти що з громадянами роби, а хочуть вони насамперед здоров’я (6%), грошей і автомобіль (по 5%). Тільки нинішнього року до грошей і авто додалося бажання отримати в подарунок «стабільність та поліпшення становища», що мають на увазі — не знаю.

Відступилося з четвертої позиції бажання отримати квартиру, поступившись місцем таким мало схожим на подарунки речам, як робота та виплати зарплат і пенсій (по 3%). Давно ці речі в новорічних подарунках не фігурували…

Про квартиру мріють двоє з кожної сотні громадян країни. Втім, як і про новий комп’ютер, мобільний телефон, телевізор, путівки на відпочинок, одяг та парфумерію. І ще по 2% хочуть отримати щось смачне і вважають, що будь-який подарунок — це добре.

Про що тільки люди не мріють. Їм дуже потрібне підвищення на службі, а також нові вхідні двері. Мир у всьому світі, і окремо — між першими особами держави. Хороша книжка, гарна ялинка, сніг, квіти, просте привітання та «щось миле».

Знову хочуть велосипед, мотоцикл і той-таки скутер, новий дриль, пальто й портмоне, і знову бензопилку, вудку і трактор, окуляри та слуховий апарат, фільтр для води і, нарешті, «всього потрохи». А ще — яхту та діамантову каблучку.

Побільшало тих, хто мислить глобально. Вони хочуть отримати: хороше життя в нашій країні; надію на майбутнє і впевненість у завтрашньому дні; нову владу і президента, щоб був мир, злагода між керівниками держави, високий рівень роботи парламенту, зниження цін, добрі новини; стабільні ціни.

А комусь потрібні лише тепло в домівці, тиша і спокій, апарат для вимірювання тиску і просто «допомога».

Але, як завжди, люди хочуть щастя, радості, любові. Уваги рідних. Хороших стосунків із близькими. Щоб зателефонували (приїхали, написали) діти та внуки. Щоб «уся сім’я у зборі». Хорошого настрою, свята, успіхів онуків у навчанні.

Хтось знову чекає дитину, а хтось — онука і правнука.

Але вже тільки одному з тисячі потрібна собака, а було — двом. І ніхто не хоче кішку. І знову, вже другий рік поспіль, немає домашніх капців, а п’ять же років поспіль громадянам стабільно хотілося капців. Може, це якось із підтримкою влади пов’язано?

Зате з’явився віник для лазні…

А якомусь оригіналу знадобився 1 кг золота. Тут київський мер безпрограшну лотерею влаштував для тих, хто дисципліновано за квартиру платить. Виграш — 2,2 г золота. Тому немає нічого простішого. Платите справно за квартиру — і всього за 455 років отримуєте 1000 і 1 грам золота.

Оптимістичний висновок

Отож повертаючись до запитання, чи виживемо ми. Безперечно і обов’язково. Доки ми хочемо святкувати, дарувати подарунки близьким, співробітникам, сусідам і головне — самотнім нужденним людям, ми разом.

Доки нам потрібні хороша книжка, новий комп’ютер, сніг, квіти і просто добре слово — ми перехворіємо на недовіру й відчуженість і залишимося просто розумними та добрими людьми.

І ще одне. Для захисту своїх прав та інтересів 27% із нас готові взяти участь хоча б в одній із законних форм протесту: санкціонованих мітингах і демонстраціях, страйках, бойкотах. Якщо хтось поки що не знає, що таке бойкот, — то це відмова від виконання рішень адміністрації, органів влади.

18% — готові до участі хоча б в одній із незаконних акцій протесту: несанкціонованих мітингах чи демонстраціях, блокуванні руху на вулицях і залізницях, вуличних сутичках, створенні незалежних від президента й уряду збройних формувань.

11% — готові до участі хоча б в одній із незаконних форм протесту, пов’язаних із силовими діями: блокуванні руху на вулицях та залізницях, вуличних сутичках, створенні незалежних від президента та уряду збройних формувань.

5% — готові взяти участь у створенні незалежних від президента й уряду збройних формувань.

Ми дуже терплячі, ми дуже сьогодні роз’єднані й відчужені одне від одного взаємною недовірою. Але — не доводьте, панове, не доводьте.

Доки ми хочемо щастя, любові, дітей, внуків, правнуків і щоб уся сім’я в зборі — ми житимемо не 300 років тому, а багато сотень років надалі.

За що й пропоную другий після новорічного тост Нового року опівночі. За будь-яким часом, а краще — двічі.

Оцінки змін в Україні в різних сферах протягом 2008 р. є вкрай негативними і також значно гіршими, ніж наприкінці 2007 р. Переважно негативні зміни констатуються у всіх сферах життя. Найбільш негативно оцінюються зміни в рівні цін і тарифів, економічному становищі країни, упевненості у завтрашньому дні.

Відповідаючи на відкрите питання, Політиком 2008 року (як і в минулому році) найчастіше громадяни називали Юлію Тимошенко, хоча частка тих, хто її назвав, зменшилася майже вдвічі (з 30,7% до 17,8%). Другим за частотою згадувань, як і минулого року, був Віктор Янукович (10,6%). На третю позицію вийшов Арсеній Яценюк (9,1%). Політичним Розчаруванням року майже половина опитаних назвала Віктора Ющенка.

Подією 2008 року серед політичних подій в Україні найчастіше респонденти називали економічну кризу (16,1%). Серед політичних подій у світі — вибори у США (21,2%) та економічну кризу (20,2%), на третьому місці — війна між Росією і Грузією (10,4%).

Рівень підтримки В. Ющенка є надзвичайно низьким (не підтримують його дії 76,4%), приблизно такою ж вона була і в жовтні. Рівень підтримки діяльності Ю. Тимошенко знизився порівняно із жовтнем. Це ж само стосується і рівня підтримки В. Януковича. Натомість порівняно із жовтнем знизилася частка тих, хто не підтримує дії А. Яценюка і В. Литвина.

Не зважаючи на складну внутрішню ситуацію в країні більшість громадян (57%), в разі можливості вибору країни проживання залишилися би в Україні, 18% обрали б ЄС і тільки 16% — Росію.

Відносна більшість українських громадян (45%) вважають, що Україні потрібно вступати до ЄС; кожний третій (35%) не підтримують сьогодні таке рішення, а кожний п`ятий (20%) все ще не визначився. За вступ до НАТО в найближчий період виступають 18% респондентів, ще 17% не готові визначити свою позицію, 56% респондентів не підтримують сьогодні такий крок.

Відносини України з Росією більшість опитаних (58%) охарактеризували як нестабільні. При цьому оцінка їх майбутнього не є песимістичною. Кожен четвертий (27%) вважає, що українсько-російські відносини в найближчі роки покращаться.

Серед проблем, які найбільшою мірою перешкоджають європейській інтеграції України, громадяни наголошують саме на внутрішніх чинниках: низькому рівні економічного розвитку та недостатніх темпах реформ (71%) та високому рівні корупції (64%).

Лише 4% опитаних вважають, що В. Ющенко і Ю. Тимошенко здійснюють єдину, узгоджену зовнішню політику. Переважна більшість респондентів (89%) підкреслили, що Президент та Прем’єр-міністр України здійснюють власну політику у зовнішньополітичній сфері. Громадяни вважають, що більше успіхів досягнуто у відносинах з США та ЄС, менше — у відносинах з Росією. 

Повні результати дослідження (Word, 660 кб)

Дослідження проведене соціологічною службою Центру Разумкова з 17 по 24 грудня 2008 року. Було опитано 2017  респондентів віком від 18 років у всіх областях України, Києві та АР Крим за вибіркою, що репрезентує доросле населення України за основними соціально-демографічними показниками. Вибірка опитування будувалася як стратифікована, багатоступенева, випадкова із квотним відбором респондентів на останньому етапі. Опитування здійснювалося у 129 населених пунктах (із них 75 міських та 54 сільських поселень). Теоретична похибка вибірки (без врахування дизайн-ефекту) не перевищує 2,3% з імовірністю 0,95.

— Які чинники будуть визначальними та впливатимуть на динаміку української економіки в наступному році?

— Швидше за все наступний рік характеризуватиметься рецесійними явищами, і найгірша ситуація, за нашими оцінками, спостерігатиметься в першому кварталі, коли низка ризиків зійдеться разом. Серед найвагоміших варто назвати такі: загроза зниження промислового виробництва, тенденції до якого вже простежуються нині; ризик погіршення ситуації із наповненням бюджету; ризики, пов’язані із необхідністю розширення соціальних програм, оскільки багато людей втратять роботу і потребуватимуть підтримки; ризики незадовільної зимової ситуації із платіжним балансом та багато інших. Саме тому кінець першого кварталу буде найскладнішим, а протягом року треба очікувати шокових падінь темпів промислового розвитку. Наша попередня оцінка щодо динаміки ВВП в наступному році — падіння до –3-5%), але показники першого кварталу будуть значно гірші.

— Чи погоджуєтеся ви із думкою, що на січень-лютий припаде пік зниження ВВП?

— У січні ще, можливо, й ні, адже це зазвичай інерційний місяць, а ось у лютому та березні ймовірність вища. Саме тоді буде найскладніше виконати соціальні зобов’язання.

— Які соціальні наслідки кризи можуть позначитися на житті громадян?

— Насамперед це, звичайно, скорочення прибутків, яке підсилиться тенденціями щодо зниження заробітної плати в січні-лютому порівняно із іншими місяцями. Але значною мірою погіршення ситуації буде пов’язане із падінням промислового виробництва, яке триватиме й призводитиме до зниження заробітних плат, а отже, до зменшення відрахувань у соціальні фонди. Виникнуть проблеми із платежами, зокрема за житлово-комунальні послуги, вартість яких зростатиме. Все це разом матиме шоковий вплив на розвиток економіки. Не думаю, що будуть силові варіанти, масові протести із елементами насилля, але варто реально оцінювати майбутнє високе напруження в суспільстві.

— Ваші прогнози щодо темпів інфляції наступного року?

— Інфляційні прогнози очікуються не надто негативні, але, на жаль, це буде пов’язано не зі стабілізацією економіки, а із зниженням загального попиту. Люди отримуватимуть нижчу заробітну платню, доведеться більше платити за житлово-комунальні послуги, за кредит, що залишився із попередніх років. Отже, зменшення темпів інфляції буде пов’язане зі зниженням платоспроможності, вартість товарів не зможе зростати, навіть за умови підвищення цін виробниками. Але загалом динаміка наступного року буде значно спокійніша порівняно із нинішнім, хоча й не буде низькою, десь 14-15%, хоча у 2008 р. інфляція сягне 21%.

— Які кроки в цій ситуації варто робити уряду та чи справляється він з усіма викликами?

— У принципі маємо Програму виходу із кризи та розуміння напрямків дій, але питання в її реальному виконанні. На жаль, є лише дискусії на всіх рівнях та бездіяльність Верховної Ради, яка не працює, не приймає законів, постійно відбуваються суперечки між різними політичними силами, фактично немає єдиної владної команди, яка виступає за розвиток країни. Тому, хоч що б ми нині запропонували, йтиметься про ймовірність запровадження порад. З цієї точки зору, добре, що є узгодження із МВФ, котрий виступає у якості зовнішнього подразника, стимулятора дії. Є й інший подразник — Програма Євро-2012, але вона відійшла на другий план, хоча й може стимулювати розвиток інфраструктури, будівництва, окремих галузевих напрямків, у тому числі переробки продукції, формування сучасної системи послуг тощо. Маємо що робити, з чого починати та чим закінчувати.

Зокрема, непроста ситуація в українській економіці починає дедалі більше тиснути на ринок праці. Безробіття поширюється у двох формах — відкритій і прихованій. Причому перевага тієї чи іншої форми безпосередньо залежатиме від дій уряду. Поки що все скидається на те, що воно переважатиме у прихованій формі. На багатьох підприємствах, які почали відчувати подих світової фінансової кризи ще весною, робітникам ось уже кілька місяців не платять зарплату. У разі повної зупинки виробництва керівникам таких підприємств легше відправити працівників у неоплачувану відпустку, ніж їх звільнити, що тягне за собою значні витрати.

«У таких ситуаціях, як це не цинічно звучить, людям зручніше бути звільненими, — зазначає Людмила Шангіна, директор соціальних програм Центру Разумкова. — Тому що за умови звільнення їм мусить бути до копійки виплачена вся заробітна плата, людям виплачуються вихідні гроші, вони можуть офіційно стати на облік й отримувати допомогу до того часу, поки ситуація не налагодиться».

Для того, щоб відкрита форма безробіття переважала над прихованою, за словами експерта з Центру Разумкова, необхідний жорсткий контроль держави над додержанням трудового законодавства з боку роботодавців. У розвинутих країнах цю функцію державі активно допомагають здійснювати профспілки. В Україні вони продовжують діяти хіба що на великих підприємствах, де збереглися ще з радянських часів. Але загалом профспілки у нашій країні свою основну функцію — захист прав працівників і збереження робочих місць — майже не виконують.

До зростання рівня безробіття унаслідок економічної кризи Україна виявилася не готовою. Проте час ще не втрачено. Поки кризи на ринку праці ще немає й у разі адекватних дій держави й не буде. Зокрема, щоб максимально зберегти робочі місця на металургійних підприємствах, які зараз змушені суттєво знизити виробництво через зменшення попиту на метал на світових ринках, потрібно стимулювати внутрішній ринок споживання металу.

Цьому може зарадити державне замовлення на будівництво, зокрема доріг, мостів, залізниць, створення соціальної інфраструктури на селі. Багато країн довели, що одна з кращих державних інвестицій в умовах кризи — це впорядкування інфраструктури, оскільки розвиток будівництва стимулює багато інших галузей. «У будівництві одне робоче місце створює п’ять робочих місць у суміжних галузях, — наголошує Людмила Шангіна. — Держава має з’ясувати, у які саме галузі направити ті обмежені кошти для того, щоб вони спрацювали й дали мультиплікаційний ефект».

Криза не може тягнутися вічно. Найбільша з економічних криз капіталістичного світу — Велика депресія 1930-х років — тривала три роки. Після цього, за словами Людмили Шангіної, з усіх наступних криз чи рецесій розвинуті країни навчилися виходити за рік. Головне, щоб держава вживала адекватних заходів. «Економічна криза — це не найстрашніше, що може бути. Найстрашніше нічого не робити. Тоді криза буде поглиблюватися і скільки часу потім знадобиться, щоб з неї вийти, вже невідомо нікому», — зазначила експерт.

mamaj: У російських ЗМІ нещодавно з’явилася інформація щодо ухилення України від сплати боргу за газ. Зокрема озвучена така думка: Україна купує газ за 175 USD, продає своїм підприємствам за ціною близько 300 USD, тому російська сторона не бачить причин відтерміновувати повернення газового боргу України. Чи є, на Вашу думку, наведені слова реальними, а якщо так, то хто має нести відповідальність за такий стан речей? Дякую.

Ця інформація дійсно відповідає дійсності, але Україна не є якимось окремим випадком, що ціна реалізації природного газу безпосередньо споживачами є значно вищою від оптової закупівельної ціни на кордоні тієї чи іншої країни.

Є багато податків, які накладаються на ціну 175 доларів, це і ПДВ, і націнки на природний газ, і комерційні націнки, тому й виходить до 300 доларів. Але я б сказав, що наприклад у ЄС, середня ціна газу для споживачів значно вища, ніж в Україні. Роздрібна ціна досягає 500-600 євро. Це майже в два рази більше, тому в цьому українська промисловість має значні переваги, але, на жаль, це їй не допомагає бути конкурентоспроможною.

Artur: Добрый день. Не кажется ли вам, что наша страна может выйти из энергетической зависимости только если перейдет в режим энергосбережения?

Я повністю з читачем згоден. Але в нас, на жаль, в Україні більше розмов про енергозбереження. Але скільки не кажи: «халва, халва», в роті не стало солодше. Безумовно, однією з причин, чому підприємства не переходили на енергозберігаючі технології, є занижена ціна на енергоресурси та низька вартість трудової сили. Це зовсім не сприяло впровадженню новітніх технологій. А також варто зазначити такий фактор, як добра кон’юнктура на українську експортну продукцію: продукція металургії та хімічної промисловості.

По суті, Україна зараз знаходиться у третьому технологічному укладі економіки на відміну від розвинених країн світу, де переважає 5 і 6 технологічні уклади. І потрібно також підкреслити, що енергоємність валового продукту є найбільшою у світі. Але для того, щоб перейти на енергозберігаючі технології, сприятливий час втрачено, той час, коли була сприятлива кон’юнктура ринку. А зараз, в умовах світової рецесії, це буде зробити складніше.

Проте слід сказати, що деякі підприємства металургійного комплексу, хімічної промисловості останні кілька років вживають помітні заходи у сфері енергозбереження. Наприклад, відбувається перехід з газу на коксівне вугілля. Також проводиться переобладнання, але цього, безперечно, недостатньо.

koshevoy: Чи буде Україна з газом в 2009? За якою ціною?

Безумовно, Україна буде з газом у 2009 року. Ресурсних проблем немає. Достатньо закачано газу в підземні сховища. За останні 2 місяці значно зменшилося споживання російського газу в країнах ЄС, понад 10%. Тому ресурсних проблем немає. Проте, залишаються невирішеними ряд фінансових питань. Це в першу чергу, погашення боргів за російський газ. Також загострюються економічні проблеми в НАК «Нафтогаз України». Це все відбувається на фоні серйозних економічних проблем в Україні, різкої втрати вартості гривні та зменшення споживання природного газу найбільш ліквідними українськими підприємствами, продукція яких зорієнтована на експорт.

koshevoy: Через що затягуються російсько-українські газові переговори, крім відомих причин?

Ми спостерігаємо останні 4 роки ситуацію, коли перед новорічними святами «Газпром» та «Нафтогаз» підносять подарунок споживачам України у вигляді невирішених проблем: сплати за природний газ та відсутності контрактів на наступний рік.

Головною причиною цього я бачу те, що Україна має особливу модель відносин з Росією в газовій сфері, коли ціна на природний газ визначається не принципами згідно з формули ціни, які вже давно зарекомендували себе в ЄС, а визначаються кулуарними домовленостями. І я впевнений, що поки російсько-українські відносини не перейдуть на ту ж базу, яка прийнята в ЄС, тобто довгострокові контракти на основі так званої адаптованої «Гронінгенської концепції», згідно з якою вартість природного газу визначається з урахуванням ціни нафтопродуктів на міжнародних біржах, або інших конкурентних видів палива, виражених через відповідну формулу — доти і очікувати принципових позитивних змін в російсько-українських відносинах не доводиться.

Ми знаємо, що всі основні партнери Газпрому в ЄС уклали довгострокові контракти. Навіть існують контракти до 2035, до 2042 року. Нещодавно словацька газотранспортна компанія уклала з Газпромом строкову угоду до 2020 року. І все відбувається тихо, спокійно, без зайвого шуму в ЗМІ. Проблеми існують тільки в російсько-українських відносинах, та у відносинах Газпрому з Білоруссю. І як я вже казав, основна проблема полягає в тому, що ці країни досі не перейшли на модель ціноутворення ЄС.

Нам можуть сказати, що ось був підписаний меморандум 2 жовтня між прем’єр-міністрами України і Росії, де йде мова про поступовий перехід до ринкових цін для України (протягом 3 років), але тільки наївні люди можуть думати, що Кремль подарує Україні хоча б один цент за просто так, не отримавши нічого взамін. А взамін передбачалося надати Газпрому занижену тарифну ставку на транзит та зберігання природного газу. Мені здається, що це не наймудріша ідея — знижувати ціни для української промисловості, яка знаходиться в приватних руках за рахунок стратегічного підприємства ДК «Укртрансгаз», на яке покладена надзвичайно важлива місія із забезпечення транспорту природного газу для споживачів України та його транзиту до ЄС.

Тому мені здається, що Україна не повинна втрачати свою гідність перед Росією, і бути весь час у стані прохача, тому що, як говорить відомий вислів, який доведений життям: «той, хто міняє свою гідність та свободу на дешеву ковбасу, той не буде мати ні одного, ні іншого». На жаль, наші політики до цього часу навіть цю просту істину зрозуміти не можуть.

koshevoy: Що потрібно зробити, щоб кожного Нового року ми не думали про перекритий вентиль з боку Росії?

Я вже сказав про це: потрібно переходити на європейську модель газових відносин з Росією, яка себе вже себе зарекомендувала протягом 40 років. І ми знаємо, що навіть у роки холодної війни між Радянським Союз і країнами Заходу всі газові контракти бездоганно виконувались. А якщо українські політики будуть вишукувати щось своє нове, ще небачене у світі, то до того часу і будуть проблеми.

Ще безумовно потрібно навчитися бездоганно у повному обсязі дотримуватися усіх контрактних зобов’язань. Це не пріоритет якоїсь компанії окремо, наприклад НАК Нафтогаз, це питання енергетичної безпеки України.

Igor_Tkach: Доброго дня! Пане Володимире, як Ви оцінюєте газову політику України у відносинах із Росією?

Я оцінюю газову політику України відносно Росії як безсистемну, яка орієнтується на досягнення короткотермінових цілей, у ній повністю відсутнє стратегічне бачення. Плоди такої політики ми всі бачимо, але чогось її змінювати ніхто не хоче.

Igor_Tkach: Скажіть, будь-ласка, як можна вирішити газові проблеми України?

Шляхи відомі. Перше — перехід на довгострокові контракти з Газпромом за існуючою в ЄС моделлю, коли споживач бере на себе ризики, що він закупить якийсь мінімальний обсяг природного газу. Це так званий принцип «take or pay» (бери або плати), а покупець бере на себе відповідальність поставити певний обсяг газу за умовою «ship or pay» (постачай або плати), таким чином досягається баланс інтересів між споживачем і продавцем. Ціна за цією моделлю, як вже було сказано, визначається так званою формулою ціни, яка не залежить від особистих уподобань чи інтересів будь-якого.

Друге — реформування НАК Нафтогаз України. Потрібно з цієї компанії зробити не механізм перерозподілу фінансових потоків на користь провладних фінансово-політичних угрупувань, а, за рахунок підвищення якості корпоративного управління, Нафтогаз має стати системним бізнесом.

Третє — реформування газового сектору в Україні, що передбачає, в першу чергу, ліквідацію цінової диспропорції між газом власного видобутку та газом, який імпортується. Також передбачається розвиток конкуренції, збільшення самостійності Національної комісії регулювання енергетики, справжнє досягнення захисту прав споживачів і т. ін.

Четверте — необхідно використати доволі немалий потенціал власних вуглеводних ресурсів із залученням інвесторів. Для цього необхідно внести значні зміни в законодавство про надрокористування, в першу чергу, зменшивши роль Кабміну при видачі ліцензій, максимально надавши регулюючу роль саме законодавству.

І п’яте — це впровадження енергозберігаючих технологій і здійснення структурних реформ в економіці.

tomcat: Як ви вважаєте, саботаж Тимошенко всіх енергопроектів (аверс, шельф, Лівія) — це прямий наказ з Москви чи спроба перерозподілу на свою користь?

Я б не звалював всі гріхи на прем’єр-міністра. Не вбивайте піаніста, він грає, як може. Все ж таки треба підкреслити, що прем’єр-міністр проявляє волю, хоча не завжди її рішення є економічно досконалими. Але основне, що треба сказати стосовно цього: на жаль, в Україні створена попереднім президентом система тотальної безвідповідальності влади, яка досі не змінена, а Кабмін перебуває, по суті, у кріпацькій залежності від Секретаріату Президента та олігархічних кланів.

Voloshka_Y: Чи можна позбутися, або хоча б трішки зменшити залежність України від зовнішніх постачальників нафти та газу?

Я вже казав, що є така можливість є. Україна здатна це зробити за рахунок енергозбереження і структурних реформ, в результаті яких споживання природного газу зменшиться до 45-50 мільярдів кубічних метрів з нинішніх 70 мільярдів. І при цьому нинішня ресурсна база дозволяє Україні видобувати не 20 млрд. кубометрів, а 30 млрд. кубометрів. Тобто Україна за рахунок власних енергоресурсів здатна забезпечувати себе газом на 60%.

Lia: Як Ви вважаєте, енергетична незалежність України: утопія чи реальність?

Мені здається, що взагалі у світі існує дуже мало країн, які можна назвати енергетично незалежними. Тому в першу чергу, потрібно думати, як вирішити питання ефективного використання енергетичних ресурсів та диверсифікації поставок енергоносіїв. Але в той же час, треба бути реалістами і розуміти, що на 100% Україна ніколи не буде незалежною. Та й таке завдання не потрібно ставити.

veis: Як Ви вважаєте, чи достатньо в Україні розроблених альтернативних технологій, здатних обмежити обсяги споживання газу?

Я думаю, що абсолютно недостатньо, бо, на жаль, останні 20 років науковим розробкам приділялося мало уваги. Це було справою лише окремих ентузіастів, а в основному відбувався перерозподіл власності, ресурсів та коштів. Тут вже не до нових технологій. І взагалі, мені здається, що основною умовою для поштовху розвитку нових технологій має стати зменшення впливу олігархічних угрупувань на владу, адже якщо власники найбільших підприємств за рахунок впливу на державний механізм можуть формувати всю економіку держави під себе, то сподіватись на розвиток енергозберігаючих технологій, зрозуміло, не варто.

Lia: Чи можливий в Україні розвиток альтернативної енергетики на високому рівні?

В даній політичній та економічній системі це неможливо, навіть якщо існуватиме досконале законодавство про розвиток альтернативної енергетики.

veis: Будь ласка, Ваш прогноз щодо енергетичної безпеки України на найближчі 10 років?

Енергетична політика в Україні не зможе себе сама витягнути за волосся з болота, як це зробив Барон Мюнхаузен, бо вона є частиною загальної економічної політики держави, тому сподіватися на позитивні зрушення в питаннях енергетичної політики можна буде лише тоді, коли українська держава зможе проводити модернову загальну економічну політику в інтересах усього народу, а не окремих угрупувань.

veis: Більшість українців у соцопитуваннях виявили готовність до європейських цін на газ замість енергетичної залежності нашої держави. Які наслідки може мати перехід України на ринкові ціни на газ?

Позитивні. Але за умов тих змін, про які я казав вище.

veis: Яка ситуація склалася на сьогодні із газотранспортною системою України?

Україна є на сьогодні найбільшою газотранзитною державою не лише в Європі, але й у світі. Її трубопроводами щорічно прокачується близько 120 млрд. куб. метрів газу, але вона має запас для збільшення транзиту більше, ніж на 20 млрд. кубометрів.

В той же час існує суттєвий дефіцит капітальних коштів на підтримання її надійної роботи. Це викликано тою моделлю, яка існувала офіційно і зараз ще існує де-факто, коли Україна отримувала дешевший газ за рахунок зменшення ставки транзиту, що не дозволяло газотранспортній системі (і це при високих податках, а саме рентної плати за транзит до держбюджету) отримувати необхідні кошти на її реконструкцію та модернізацію. Тобто відбувалося перехресне субсидування на мільярди доларів власників найбільших металургійних та хімічних підприємств України за рахунок державної власності, яка є стратегічно важливою для країни.

Тому зараз цю схему потрібно переглянути і надходження від тарифу за послуги, надані газотранспортною системою, повинні цільовим чином використовуватися, а ставка тарифу покривати всі капітальні та експлуатаційні витрати та прибуток на рівні 10-12%.

veis: Чому розрахунки за газ Нафтогаз не може проводити напряму із Газпромом? Яка користь для держави від існуючих посередників?

Ніякої користі немає. Тут можна тільки підтримувати уряд, який закликає ліквідувати РосУкрЕнерго як посередника. Але одна справа — заклик і красиві слова, але вона повинна бути підкріплена чітким виконанням всіх контрактних зобов’язань.

mishel: Доброго дня, пане Володимире. Яку ціну газу Уряд заклав в бюджету на 2009 рік? Які аргументи по «Венко» є правдивими: Президента чи прем’єра? І все ж таки, яка ціна газової незалежності для України — президентство Тимошенко?

Я думаю, що уряд і сам не знає, яку він ціну заклав, тому що неможливо сформувати якісний бюджет при тій курсовій політиці, яку проводить Національний банк.

Мені здається, що не потрібно ставити так питання, тому що воно протиставляє владу самій собі і це йде не на користь державі. Але безумовно, що частка правди є і у Президента, і у прем’єра. Біда в тому, що вищі посадовці інколи перебувають під впливом олігархічних утворень, є від них залежними. Це по-перше. І по-друге, це — недосконале законодавство в галузі енергокористування, коли ліцензійні умови регулюються не законом, а постановами чи розпорядженнями уряду. Приходить новий уряд і все змінює згідно з своїм баченням. В такій ситуації очікувати напливу інвесторів з метою розробки покладів вуглеводнів в Україні марно.

Мені здається, що питання газової незалежності та президентство Тимошенко так жорстко, як запитує читач, не пов’язані.

tdv: Як би Ви прокоментували ситуацію, коли в Україні весь паливно-енергетичний комплекс безпосередньо чи опосередковано управляється представниками виключно однієї бізнес-групи? Я маю на увазі пана Гайдука, Дубину, і всіх тих наглядачів у НАК та Міністерстві, які мають безпосереднє відношення до Індустріального союзу Донбасу? Чи не перейшов лобізм у пряму корупцію? Чим це може загрожувати національній безпеці держави?

Абсолютно згоден з читачем. Більш докладно розповів у попередніх відповідях.

tdv: Судячи з тез нової угоди з ЄС «Східне партнерство», Україна цікавить ЄС виключно у трьох аспектах: міграція, сільське господарство та енергетика. Міграція — щоб контролювати притік іммігрантів, створити буфер; сільське господарство — щоб інтегрувати наше в свою систему, щоб позбутись конкурентів, і зрештою енергетика — щоб ЄС міг стати більш незалежним від Росії. Дещо цинічний підхід, чи не так? Тобто прагматика. Як у свою чергу повинна діяти Україна саме в питанні енергетики, яка модель прагматизму повинна бути пред’явлена з нашого боку?

Я згоден з читачем, що Євросоюз у відносинах з Україною в першу чергу захищає свої інтереси. Але за багатьма параметрами інтереси України та ЄС стосовно газової сфери співпадають, і мені здається, що Євросоюз значно далі пішов у реформуванні своєї енергетичної галузі, ніж Україна. І все ж, не дивлячись на будь-які складності, ми маємо підсилювати європейський вектор, аналізувати ті плюси і мінуси, які має законодавче регулювання Євросоюзу в енергетиці та адаптувати нормативно-правові акти ЄС до специфіки українського буття.

Mikola: Здається вчора один з експертів заявив, що лише низька ціна на нафту зупинить Російські експансіоністські наміри щодо України, в плані шантажу газом. Чи погоджуєтесь Ви з цією думкою?

Коли Газпром і хотів би якимось чином пошантажувати країни ЄС ціною на газ, але він цього зробити не може, бо згідно підписаних контрактів, ціна на природній газ залежить від вартості нафтопродуктів і не обумовлена жодними іншими чинниками, тобто європейці запровадили такий механізм ціноутворення з Росією, який виключає будь-який шантаж, якби це комусь не хотілося в Кремлі. На жаль, українські урядовці досі вважають, що вони можуть знайти якісь більш кращі принципи взаємовідносин з Росією, ніж країни ЄС. Але я думаю, що з цього нічого не буде. На даному етапі Україні треба переходити на виправдану в ЄС модель відносин з Газпромом.

Я вважаю, що зменшення цін на нафту переключить погляд російського керівництва з геополітичних проблем на питання соціального характеру, бо коли скорочуються робочі місця, під загрозою банкрутства опиняються тисячі підприємств, зменшуються соціальні стандарти, то тут вже не до експансіонізму. Я думаю, що ситуація з економікою світовою була таким холодним душем для російського керівництва, який піде йому тільки на користь і це дозволить більш вірно оцінити можливості Росії у сучасному світі, зосередившись на власних проблемах. Хоча не треба і виключати, що деякі гарячі голови серед російських політиків захочуть переключити увагу населення з внутрішніх проблем на зовнішні.

mahalas: В 2005 році під час останнього серйозного газового конфлікту активно обговорювалось питання диверсифікації енергетичних джерел. Наскільки це реально сьогодні? Чи існує більш-менш рівнозначна альтернатива російському газу? Мова не про внутрішні енергозберігаючі технології та видобуток, а про імпорт.

Україна розробила ряд проектів, які можуть забезпечити диверсифікацію поставок енергоносіїв. Це в першу чергу проект Одеса-Броди. Але це по нафті. Також існує проект «White Stream», який на сьогодні є абсолютно сирий. Але мені здається, що вже у середньостроковій перспективі, коли ціни на газ будуть формуватись на ринковій моделі, дуже цікавим є реалізація проектів із поставок зрідженого природного газу і взагалі ринок зрідженого природного газу є тим, який найбільш динамічно розвивається у світі.

mahalas: Якщо спробувати подивитись далеко вперед, ціна нафти і газу зокрема, та роль енергетичного ресурсу загалом, в політиці буде зростати? В такому випадку орієнтований на експорт енергоносіїв великий російський капітал рано чи пізно підімне під себе українських олігархів-металургів, що спричинить остаточну втрату економічної незалежності?

Я думаю, що читач має деяку рацію, але російські олігархи зможуть «підім’яти» під себе українських можновладців тільки у випадку, коли влада буде знаходитись у кріпацькій залежності від олігархів, і чим більше влада залежить від олігархів в Україні, тим більше ризиків втрати незалежності, і включно за рахунок впливу Росії.

Мені здається, що основним механізмом з боку влади у відношенні до бізнесу повинен бути принцип рівновіддаленості по відношенню до всіх бізнес груп.

Бажаю читачам у Новому році по менше думати про енергетичні проблеми і отримувати більше наснаги від життя, природи, і взагалі від відносин на роботі, з друзями та у сім’ї!

— Василю Володимировичу, днями курс долара перетнув позначку в 10 грн. Чого чекати далі? Чи вплине на курс долара, те, що НБУ виходитиме на ринок з інтервенціями? 

У понеділок і вівторок долар дорожчав на 30 копійок, а за через день подорожчав на гривню. Так, мільярда доларів інтервенцій не вистачить на тиждень для того щоб задовольнити попит.

Зараз пункт номер один — це відсутність довіри до НБУ і все, що б він не робив і не говорив, йому всі рівно не вірять. Економічні агенти і зокрема банки, які звертаються по кредити рефінансування, є активними фінансовими гравцями, вони раціонально поводяться із коштами. Вони весь час покращують активи за рахунок обміну. Якщо відсутня довіра, то ніхто не намагатиметься зупиняти цей процес.

Наступний нюанс пов’язаний з тим, що НБУ не контролює свої ж рішення. НБУ не стежить за тим чи використовуються кредити рефінансування не за призначенням, він не посилює контроль за імпортними контрактами і так далі. Я не знаю жодного рішення НБУ, яке він сам би відстежував. Зараз ніхто з учасників не покараний, а тільки пальчиком погрожують. Ще й Президент погрозив, що каратимуть, але поки це лише розмови і ніхто не мінятиме своєї поведінки. І, перш за все, це пов’язано з тим, що НБУ вже показав, що він безвідповідальний і не контролює ситуацію. Раніше були чіткі заяви про те, що курс буде на рівні 5,5 грн. за долар, потім, що 7,5 грн. це стеля і це той рівень, який ми підтримуватимемо, але ви і самі бачите різницю в курсі. 

— На якому рівні долар може зупинитися? 

Зараз я не можу сказати, на якому рівні зупиниться долар. Якщо раніше були хоч якісь орієнтири, то сьогодні ніяких не немає. Зараз немає стимулу для зупинки зростання курсу долара, причому ті ж самі банки від цього дуже сильно страждають, оскільки вони дуже добре розуміють, що кожна нова копійка — це нові ризики неповернень кредитів. Я тут не беру до уваги заяву Секретаріату Президента про те, що тут схеми корупційні — це не хочу навіть це обговорювати. По факту, ми кожен новий день стикаємося з новим курсом і зупинки поки не видно.

Днями я бачив два повідомлення, які абсолютно симетричні. У першому йдеться, що Президент звинуватив уряд в тому, що вони підривають курс, а в другому, що Прем’єр звинуватила Президента і НБУ, що вони підривають курс. Поки це продовжуватиметься, ми не побачимо, коли курс долара зупиниться. Відбувати в цій ситуації доведеться, звичайно ж, нам — простим людям.

Вже були розмови про те, що треба заморозити валютні депозити. Зараз йде розмова про обмеження кількості валюти на руках і так далі. Можу сказати, що повторюється Радянський Союз. Тут, напевно, одразу треба запроваджувати радянський союз, де валютні операції поза законом. Це тоді вирішить багато проблем. Принаймні, ви — журналісти про такі проблеми не писатимете, а ми, так звані експерти, не будемо це коментувати, адже працівники НБУ ображаються і звинувачують вас — журналістів в тому, що ви часто про це пишете, а нас експертів, що ми даємо коментарі, які відрізняються від позиції НБУ. Єдиний шанс за таких умов приборкати ситуацію — це запровадити аналог Радянського Союзу.    

— Чи зможе НБУ змусити комерційні банки продавати долари, які вони купують у клієнтів? Чи дійсно це врегулює ситуацію в економіці? 

Свого часу дуже непогано працював інструментарій продажу валютної виручки, так чому він зараз не використовується? Я не знаю. Це в деякій мірі ущемить експортерів, але вже наші інтереси, як вкладників вже давно ущемлені. Треба зараз хоч би 30% коштів брати від експортерів і тоді було б реальне джерело пропозиції долара. Це на мій погляд істотно понизило б ці девальваційні хвилі.  

— Які ефективні заходи були вжито для врегулювання курсу долара? 

Можу сказати, що в хвилю кризи ми потрапили наприкінці вересня,  і за останні два місяці не було здійснено жодного антикризового заходу. Були тільки чвари, постійні спроби переформатування коаліції, боротьба за владні крісла. Нам постійно запудрювали мізки про те, що коли у нас з’явиться коаліція і спікер, то все відразу буде добре, але результату і досі немає. Зараз все лежить на дуже вузькому сегменті, але на дуже важко зрушуваному — це те, що називається довірою до влади. Опитування і лівих і правих показують, що довіри немає. 

— Чи вплине на курс долара відставка пана Стельмаха? Кого ще треба покарати разом з НБУ? 

Та не треба нікого карати. У нас ніхто не боїться покарань. Якщо карати, то треба довести провину, а цей процес може розтягнутися на тисячу років. Зараз треба виправляти ситуацію, тому я не думаю, коли змістимо Стельмаха, все стане на свої місця. Врешті-решт, Президент ще місяць тому в інтерв’ю Financial Times сказав, що бере на себе відповідальність за національну валюту. Якщо подивитися закон про НБУ, то там дуже чітко прописано, що він повинен відповідати за стабільність національної валюти. Тобто закон зараз порушується. Ну, знову ж таки я не вірю в те, що, змінивши голову НБУ і нічого іншого не змінивши відбудуться зміни з курсом. По-друге, його ще треба спробувати змінити. Якщо навіть Президент на це погодиться, то знову ж таки почнеться, хто сяде в його крісло і так далі.

— Що б ви хотіли порадити НБУ? 

Нічого я їм не хочу радити. Час порад вже минув. Хай вони краще подумають над тим, що таке відповідальність і довіра. Загалом, хай вони подумають над своєю поведінкою. 

Як передає кореспондент УНІАН, такими є результати соціологічного дослідження «Суспільно-політичні, міжнаціональні та міжконфесійні відносини в АР Крим: стан, проблеми, шляхи вирішення», проведеного Центром Разумкова спільно з Інститутом Європи Університету Базеля за підтримки Державного секретаріату з питань освіти і досліджень Швейцарської Конфедерації.

Оприлюднюючи результати соціологічного дослідження, директор політико-правових програм Центру Разумкова Юрій Якименко зазначив, що воно засвідчило погіршення сприйняття жителями Криму України як Батьківщини.

«Частка тих, хто її сприймає в такій якості, так само, як і частка кримчан, які вважають себе патріотами України, за останні роки зменшилася. За даними опитування, на цей час сприймають Україну як Батьківщину 40,1% жителів автономії, не сприймають — 32%. Патріотами України у 2008 році визнали себе тією чи іншою мірою лише 28,6% жителів Криму, не визнали себе такими — майже половина (49,3%)», — повідомив експерт.

Ю. Якименко також зауважив, що, за даними опитування, 70% кримчан підтримали б запровадження інституту подвійного громадянства. За словами експерта, найбільш привабливим в цій якості виявилося громадянство Росії. При цьому більшість жителів Криму не вбачають у наданні Росією свого громадянства загрози національній безпеці і територіальній цілісності України.

Водночас, як показало опитування, 55,5% жителів Криму відносять себе до російської культурної традиції. Це стосується як переважної більшості росіян, так і українців — послідовником цієї традиції визнав себе кожен п’ятий українець у Криму.

Також досить помітна частка кримчан (переважно росіяни і українці) віднесли себе до радянської культурної традиції. Серед кримських татар лише незначна частка визнала належність до інших культурних традицій, ніж традиція їх народу. Разом з цим представниками загальноєвропейської традиції вважають себе 7,4% кримчан.

За даними дослідження, переважна більшість жителів Криму вважають рідною мовою російську і спілкуються нею вдома. При цьому українською мовою вільно або в обсязі, достатньому для спілкування, володіють понад половина кримчан.

Соціологічне дослідження проводилося в АР Крим і Севастополі з 18 жовтня по 9 листопада 2008 року. Методом особистого інтерв’ю було опитано 6 891 осіб віком старше 18 років. Теоретична похибка опитування становить 1,2%.

Сукупний державний борг України на 31 жовтня 2008 р. становить 95,6 млрд. грн. — це трохи більше 12% валового внутрішнього продукту, тому не критично, упевнений директор економічних програм Центру Разумкова Василь Юрчишин. Борг в $ 29 млрд. корпоративного і банківського сектора, швидше за все, буде відтермінований. Велику його частину складають борги «дочок» іноземних банків.

Цей процес буде хворобливий для бізнесу і для населення, але він необхідний для оздоровлення економіки, упевнений Василь Юрчишин. Нинішня влада не здатна запропонувати нові шляхи виходу з кризи, а економіка країни була дуже перегріта, неконкурентна, жила на позичені кошти і виробляла дуже мало продуктів. Банкрутства слід сприймати як єдину можливість самостійного реформування і реструктуризації, вважає експерт.

За його словами, в ЄС наступного року середня ціна на газ буде близько 280 доларів США за тисячу кубічних метрів, тоді як цього року вона була приблизно 470-480 доларів.

«Для України це означає, що якщо ми врахуємо транспортні витрати, то ціна на газ для нас не повинна бути більшою 200 доларів, і я думаю, що вона буде на тому рівні, на якому зараз знаходиться», — сказав В. Омельченко.

Він також відзначив, що російський газ не має сьогодні попиту в Європі. «За останні два місяці реалізація російського газу в Європі зменшилася більше ніж на 10%, це стосується і нафти», — додав В. Омельченко.

Він також нагадав, що ціна на нафту в світі впала втричі, а бензин в Україні подешевшав усього на 20%. «Ця невідповідність викликана тим, що велика частина нафтопродуктів до України надходить по імпорту, а щоб їх купувати, потрібна валюта. Імпортери закладають у ціну бензину валютні ризики», — підсумував експерт.

На думку експерта, рішення Верховної Ради теоретично повинно сприяти вирішенню конфліктів між банками і людьми, які брали в них кредити. «Теоретично це крок у нормальному напрямі. Тому що будь-яка угода носить двосторонній характер. І навряд чи можна вважати нормальним, що один з її учасників самостійно змінює умови, швидше всього явно не на користь іншої сторони. Навіть не потрібно було спеціального закону, це має бути нормальною діловою практикою», — впевнений економіст.

З іншого ж боку, проблеми у виконанні закону можуть виникнути в разі, якщо зміни відсотків передбачалися кредитною угодою. Пан Юрчишин зазначив, що в останні роки, за сприятливішої фінансової ситуації, практика односторонньої зміни угод не була розповсюджена в Україні. Втім, сьогодні буде важко відслідковувати ситуацію навколо цієї проблеми. «Зараз відстеження виконання законів вкрай слабке. Ми бачимо багато недоречностей, суперечностей у валютній, кредитній сферах. Можуть бути проблеми з виконанням рішення Верховної Ради», — вважає Василь Юрчишин.

На його думку, дія закону не повинна поширюватися на банківські угоди, укладені до ухвалення документа. «Все, що скасовується чи змінюється заднім числом, несе негарний присмак. Незалежно від того, на чию це користь. Умови мають бути зрозумілі на початку. В нас дуже багато речей, які змінюються заднім числом», — зазначив експерт.

«З іншого боку, якщо йдеться про угоди, це двосторонній процес. Головне, щоб банківські працівники, коли складається угода, чітко акцентували увагу клієнтів на специфіці. Якщо це є, не бачу проблем, якщо клієнт згоден, щоб відбувалися зміни», — також наголосив економіст.

«Але навіть в таких випадках ділова етика могла би сприяти тому, щоб клієнта попереджали. Щоб відбувалися зміни не заднім числом, а на партнерських умовах. Від цього виграли б усі. І підвищення довіри до банків, і взаєморозуміння. Багато є питань, проблем, але зміна законів, угод заднім числом — недобрий приклад для формування системи держуправління чи взаємодії між фінансовими агентами», — додав економіст.

«Закінчується один політичний цикл в Україні, залишається певний період, за який ми прекрасно розуміємо, що нам залишилось зробити в європейській і євроатлантичній інтеграції, і треба думати про новий період. Потрібне нове бачення, нова стратегія зовнішньої політики України в нових умовах, нових загрозах, яка б базувалась на новій якості політичного процесу в Україні», — сказав він.

В. Чалий відзначив, що 2008 року відбувся початок зміни всього геополітичного порядку. За його словами, грузинсько-російський конфлікт фактично поставив питання про ефективність системи міжнародного права, міжнародної системи реагування на військові конфлікти.

В. Чалий вважає, що вихід Росії з Договору про звичайні збройні сили в Європі створює додатковий тиск на безпеку України. «Мені здається, що сьогодні ми стоїмо перед викликом цього вакууму безпеки і найбільша загроза для України залишитися поза інтеграційними об’єднаннями як безпековими — НАТО і ОДКБ, — так і економічними — ЄС чи ЄЕП. Перебування в такій сірій зоні це небезпека для України», — сказав він.

В. Чалий зазначив, що оскільки Україна обрала напрямок європейської інтеграції, то щонайменше потрібно тримати динаміку цієї інтеграції. Він вважає, що ресурс дипломатичних можливостей і зовнішньополітичних дій вже майже вичерпано.

«В НАТО та ЄС основний акцент роблять на тому, що Президент, прем’єр-міністр, інші державні чиновники не говорять закордоном одним голосом, більше того, вони використовують часто зовнішній майданчик для продовження внутрішньополітичної конкуренції. Це неприпустимо, цьому треба покласти край, інакше ніякої ефективності зовнішньополітичної лінії не буде», — сказав він.

На переконання експерта, на сьогодні необхідно серйозно проаналізувати тактику на європейському та євроатлантичному та російському напрямках. Крім того, має бути оновлена стратегія європейської інтеграції, проведено корегування дій зі вступу до НАТО. На думку В. Чалого, дискусія в суспільстві має іти не про вступ чи не вступ до НАТО, а про оптимальну модель забезпечення національної безпеки. «Концентрація на форматах, часових рамках стосовно тиску на наших партнерів щодо надання ПДЧ, така надто наполеглива позиція, на мій погляд, була помилковою. Необхідні більш гнучкі механізми, більша увага до сутності співпраці, ніж до форматів і часових рамок», — вважає він.

• сприяння більшій підзвітності, підконтрольності влади громадянам, її відкритості і прозорості;
• сприяння вищій ефективності влади.

Президент залишається одним з вищих посадових осіб держави, які обираються всенародно. Обрання Верховної Ради і навіть органів місцевого самоврядування монополізовано політичними партіями, які контролюються провідними фінансово-промисловими групами. Кабінет Міністрів формується парламентом з представників тих же партій.

Влада вже після ухвалення пропорційного виборчого закону та змін до Конституції перетворилася на замкнену корпорацію. Перехід до обрання Президента у ВР остаточно відірве владу від громадян. Тому не дивно, що понад 80% громадян виступають проти обрання Президента у Верховній Раді.

Окрім того, характер стосунків у ВР, політична корупція, будуть привнесені і в процес виборів Президента. Ця посада стане розмінною монетою у політичних торгах, що нівелює її роль як формального глави держави.

Верховна Рада — це орган, який більше не працює, ніж працює. Він постійно блокується, у ньому розгортаються перманентні конфлікти. Якщо Верховна Рада не здатна сформувати навіть просту більшість для обрання власного голови, то тим більше їй буде складно сформувати конституційну більшість для обрання Президента. 

Посилання на європейський досвід в наших умовах не є коректними. Ми маємо іншу партійну систему (по суті, неідеологічні квазі-партії, фінансовані ФПГ). Рівень довіри до політичних партій вкрай низький. Верховна Рада також користується найменшою підтримкою серед вищих інститутів влади. Тому нелогічно передавати повноваження глави держави тим інститутам, які не користуються підтримкою громадян. Тим більше, що у сусідній Польщі є зворотній досвід: перехід від виборів Президента у Парламенті до прямих виборів.

У провідних європейських країнах (ФРН, Італія) Президента обирає не лише Парламент, але й виборці, обрані з кожного регіону. По суті, це означає утворення спеціального органу (Федеральні збори у ФРН) для обрання Президента. Але це вже непрямі вибори.

У нас відносно цього існує ще одне застереження. У Конституції в розділі «Вибори, референдум» (Ст. 71), зафіксована норма про те, що вибори в Україні відбуваються «на основі загального, рівного і прямого виборчого права». Така ж норма є і в розділі «Президент України» (Ст. 103). Тому цілком можлива постановка питання, що в разі запровадження виборів Президента у Парламенті, відповідні зміни мають бути внесені також і до розділу Конституції «Вибори, референдум», що потребуватиме проведення всенародного референдуму.

Головне ж — це те, що дискусія про обрання Президента в Парламенті у нас спрямована не на пошук оптимальної моделі побудови системи влади, а на вирішення поточних політичних суперечностей. Це скоріше політична технологія, засіб досягнення згоди у «політичних торгах» через полегшення «працевлаштування» політичних лідерів, які беруть в них участь.

Виступ на круглому столі «Обрання Президента в парламенті: модель для коаліції чи майбутнього».

Проте оптимізм доречний тоді, коли запас міцності великий чи бодай достатній. Або коли президент (прем’єр, Мінфін, НБУ і далі за списком кажуть мені, що вони знають, що робити, і все буде добре, — і я їм вірю.

Але ж ні...

Вихідні позиції, або Запас міцності

Різке зростання доходів — особливо у великих містах — і мізерні обов’язкові платежі дали українцям змогу наздогнати своїх колег із Цент­ральної і навіть Західної Європи.

Із ЗМІ, листопад 2008 р.

Дата оприлюднення цитати — правильна. Розміщено цитату в матеріалі під рубрикою «Годі прибіднятися». Вважатимемо це спробою вселити оптимізм у голови панікерів, але спробуємо все-таки розібратися з українцями, які наздогнали колег, і їхніми мізерними обов’язковими платежами.

Для цього беремо середньостатистичне домогосподарство, воно ж сім’я, в особливо великому місті Києві (2,6 особи), округляємо до цілих і отримуємо три особи, ймовірно двоє дорослих і дитина. Припустімо, що двоє дорослих молоді, працездатні й працелюбні, обоє працюють і отримують середню київську зар­плату. Припустімо, що в них є квартира — двокімнатна, вже не хру­щовка, ще не «елітна» — 52 метри, але своя. Автомобіль, просто автомобіль, не статусний, а самохідний візок. У квартирі є побутова техніка: холодильник, телевізор, НВЧ-піч, пральна машина. Посудомийної машини немає, кондиціонера немає, супутникової антени немає. Проте є комп’ютер та Інтернет.

Тобто сім’я благополучна, для Києва, за всіма параметрами, середня, для інших регіонів — навіть дуже заможна. Принаймні початковий запас міцності — наявний. Дитина, з огляду на молодість батьків, — зростом до метра, а з огляду на їхню зайнятість — у дитячому садку «з підвечірком», п’ять днів на тиждень.

Припустімо, що один із працюючих дістається на роботу громадським транспортом (у Києві це, як правило, метро плюс іще щось — автобус, тролейбус, трамвай, маршрутка чи навпаки), і нехай тоді це буде сильніший, він же глава сім’ї. Краща половина та господиня комфортно їде на роботу в авто, питання про «комфортно» спірне, але стояти в корку на своєму ж авто все-таки зручніше.

Визначивши все це, отримуємо вихід­ні дані для обчислення обов’яз­кових щомісячних платежів, маємо на увазі не податки, а те, без оплати чого вас просто відключать, відріжуть, виселять, виженуть і не повезуть. І подивімося, як ця сім’я в кри­зу ввійшла і що з нею ймовірно буде.

Останній передкризовий місяць — серпень. Це коли в нас усе було добре, національна валюта — «міцна як ніколи», а глава НБУ пан Стельмах повідомляв, що оптимальний курс гривні до долара — 3,6.

Витрачали ми тоді липневу зар­плату. Її, київську номінальну середню в 3 274 грн., і візьмемо. Мінус податки, на руки отримуємо 2 686,5, множимо на два, разом сукупний дохід сім’ї — 5 371 грн. Або за курсом міцної гривні в 4,5 — майже 1 200 дол.

А далі рахуємо: квартплата і комунальні послуги — 200 грн.; газ — 10; світло — 61; телефон домашній — 16; телефони мобільні, якщо по п’ять хвилин кожний дорослий із ким-небудь, — 252; кабельне плюс Інтернет — 120; садок «із підвечірком» — 156; транспортні витрати сильної половини — 48; вони ж кращої: бензин — 463; паркування біля будинку — 300 грн.; паркування біля місця роботи — 960, останнє швидко викреслюємо. По-перше, тому що сума несосвітенна. По-друге, жодного автовласника, хто за це паркування платить, виявити не вдалося, дивися газони, подвір’я і за рогом.

По-третє, якщо цю суму законослухняно врахувати, то далі вже рахувати нема чого. Тому що загальна сума становитиме 2 586 грн., а навіть за оцінками обстоювачів «різкого зростання доходів» українських громадян на харчування йде 55% сукупного доходу сім’ї. І не треба бути математиком, щоб, дивлячись на суму сукупного доходу й отриману з паркуванням біля місця роботи, зрозуміти, що в нас уже залишилося менше. До речі, щоб текст поясненнями, звідки суми взялися, не обтяжувати, пропонуємо табличку, там усе написано.

Отже, якщо викреслити, відрахувати 55% на харчування і полічити, то обов’язкові платежі сім’ї становлять 31% сукупного доходу, а залишок — 750 грн., що непогано, але залишок цей від обов’язкових платежів вільний дуже відносно. Кінець серпня — час платити в садок «з підвечірком» нестатутний внесок «на фіранки». Або на фарбу, або ще на щось. У цьому серпні внесок становив 350 грн., та бог з ним, на тлі різкого зростання доходів — дрібниця…

А в листопаді…

Я навіть рада, що довелося заощаджувати, від такого харчування і шкіра, і волосся покращали. За три місяці я скинула п’ять кілограмів. А в чоловіка перестав боліти шлунок.

З газет, грудень 2008 р.

У листопаді ми жили, відповідно, на жовтневу зарплату, що становила 3 212 грн. Щодо неї два зауваження.

Перше. Держкомстат повідомив, що жовтнева середня номінальна зарплата, порівняно із жовтнем минулого року, збільшилася на 30%, де, мабуть, і криється зазначене вище «різке зростання доходів». Проте якщо подивитися Індекс реальної зарплати, що публікується Держкомстатом, то 30-відсоткове різке зростання перетворюється на 4%. Прописом — «чотири».

Друге. Номінальна зарплата в жовтні була нижча за липневу на 62 грн. А реально ще нижча — тому що інфляція, яка навіть офіційно за цей час становила 2,5%. Якщо це врахувати й податки відняти, отримаємо 2 568 грн., помножимо на два — сукупний дохід нашої сім’ї стано­вить 5 136 проти 5 371 грн. у липні. Тобто просто так він зменшився на 235 грн., або на вартість квартплати разом з оплатою газу та домашнього телефону. А в доларах і рахувати страшно — 790 проти колишніх 1200. І це тільки за офіційним курсом...

Проте рахуємо далі. До листопада нічого особливого з більшістю обов’язкових платежів не сталося. Тарифи на газ із 1 вересня збільшилися на 14%, що на загальній сумі дало плюс гривню; садок збільшив оплату до 8,7 за день; бензин, навпаки, хоч і знехотя, але підтвердив свою залежність від цін на нафту в далекому Антверпені й подешевшав. Тільки транспорт відігрався за всі роки обзивання його «найдешевшим у Європі» і підвищив тарифи на 350%.

У результаті листопадові обов’язкові платежі — це 1 775 грн., або на 106 грн. більше, що не особливо вражає. Проте, якщо в серпні обов’язкові платежі становили 31% сукупного доходу, то в листопаді — 35%. На харчування — 55%, вони ж 2 825 грн., залишок — 536. І це якщо харчуватися вже так, щоб шкіра і волосся покращали, оскільки продуктові кошики що з базару, що з супермаркету подорожчали за неповні три місяці на 20—23%.

Проте це ще не все.

Не сьогодні-завтра нас чекає підвищення якщо не всіх, то більшості обов’язкових платежів. Деякі вже оприлюднені відомством пана Черновецького: квартплату буде підвищено в середньому втричі, усі бажаючі можуть відкрити сайт Київської міськадміністрації і подивитися тарифи, розраховані для конкретно їхнього будинку. І є інформація про те, що назване відомство має бажання ці тарифи запровадити з 1 грудня, попри те, що на дев’яте призначено «громадські слухання» — чули ми ці слухання перед підвищенням цін на метро. Усе нам розповіли про метро в Берліні, Парижі та інших столицях, крім одного: так куди ж усе-таки діваються чималі гроші від реклами, що займає метро від вхідної ручки до стелі вагонів...

Так-от, відповідно до цього плану, новий тариф для нашої сім’ї буде підвищено у 2,65 разу, і замість нинішніх 58 грн. їй доведеться платити 154.

А з 1 січня, не виключено, буде запроваджено нові тарифи на опалення, холодну та гарячу воду й водовідведення. Причому якщо в жовтні повідомлялося, що тарифи ці мають бути підвищені на 30—52%, то через тижнів зо два відомство повідомило, що доведеться, громадяни, підвищити тарифи в середньому: на опалення — в 1,9 разу; на гарячу воду і водовідведення — у 2,5 разу; на холодну і відведення — у 2,7 разу.

Тим часом на підвищення оплати на 50% натякнула парковка поблизу будинку, садочок «із підвечірком» сказав про підвищення прямим текстом, але не уточнив, на скільки, а ще один платіж на 350 грн. чекає вже в понеділок, оскільки «фіранки» теж подорожчали.

Все це пораховано і в згадану табличку про обов’язкові платежі середньостатистичної і ще недавно благополучної сім’ї вміщено. Означені платежі обіцяють вкластися у 2 256 грн. і, за умови збереження роботи й зарплати поки що працюючим подружжям, що не факт, з’їдатимуть 50% сукупних доходів, харчування стане ще здоровішим, про залишок не йдеться.

А обіцяє ж подорожчати також телефонний зв’язок — ще невідомо як, але щось придумають. Виробники електроенергії знехотя погодилися не підвищувати тарифи на вироблюваний товар до квітня, але далі можуть відігратися, як транспортники, хоч за кордон ми досі продаємо електроенергію дешевше, ніж своїм громадянам... А якщо згадати ще й пана Вінського, який не перший рік б’ється в істериці з приводу збитковості пасажирських перевезень. Проїзд в електричках, каже, треба підвищити удвічі-вчетверо, у поїздах — або знову на 5%, але тричі, краще — п’ять разів, або нехай громадяни зі своїми доходами, що різко подалися вгору, в загальних вагонах перетинають рідну і таки не маленьку країну. З кінця в кінець добу, щонайменше, на третій полиці саме те що треба...

Отож якщо все це врахувати, то залишається тільки одне запитання: звідки у нашої молодої сім’ї квартира, авто і побутова техніка в наявності, звідки вони раніше примудрялися отримувати залишок за таких розкладів? Відповідаємо: із конверта. За цілком офіційними даними, 50% зарплат у країні виплачується в означеному поштовому приладді (до речі, пошта також збирається щось там підвищити). Але тепер із конвертами теж буде «напряг», криза, як каже Віктор Михайлович Пинзеник, усі втрачають, треба простягнути одне одному руки і йти на компроміси…

Правила поведінки під час кризи

Приклад неправильної поведінки — коли підприємства підвищують ціни на товари. Неправильно також, коли роботодавці звільняють найманих працівників. Але й робітник поводиться неправильно, коли йому пропонують нижчу зарплату.

В. Пинзеник, 2 грудня 2008 р.

Завжди любила читати і слухати пана Пинзеника, міністром хоч би чого він був...

Спробуємо поводитися правильно? Для цього, як мінімум, треба мати роботу, постійний доход, від якого інфляція та обов’язкові платежі не відкушують більше половини. Або заощадження.

З роботою кепсько. Рівень безробіття зростає, поки що повільно. Але не тому, що працівники при ділі й отримують зарплату, навіть надкушену. А тому, що людей не звільняють чи скорочують (що, як відомо, потребує відповідних виплат), а відправляють у відпустку за «власний рахунок», не виплативши попередньо зарплати за кілька місяців. Заборгованість із зарплат на 1 грудня вже перевищила мільярд гривень.

Про заощадження. У червні ми запитали у громадян країни: Якщо ви раптом втратите джерело доходів, на який час вам вистачить ваших заощаджень? Отож, якщо припустити, що криза в нас триватиме, як їй і годиться, в середньому 10 місяців, гаразд — рік, то пережити її більш-менш безболісно зможуть 14% громадян, у яких заощаджень вистачить на півроку-рік (7%); на рік чи більше (5%); і навіть на кілька років (2%). 14% громадян, які мають заощадження, — це не так мало.

Але чомусь мені здається, що ці громадяни — не кочегари і не теслі, не шахтарі й не суднобудівники... Не можу пояснити, чому, але здається...

72% — виживуть із труднощами, тому що або не мають заощаджень (43%), або вистачить таких заощаджень на місяць (16%) чи менш як на півроку (13%).

Тому повертаючись до компромісів. Найманий працівник і його працедавець, Рінат Леонідович наприклад, — вони як два ховрашки. Тільки один — у коморі під охороною дядька з двостволкою, а другий — у нірці на прибраному полі під дощем.

Які, громадяни, компроміси?

Вони потрібні й можливі лише тоді, коли дядько з двостволкою, держава себто, не комору від найманого працівника охороняє, а його самого. І не подачку йому наміряється дати у вигляді чергових, приміром, 400 млн. грн. компенсацій давно втрачених вкладів, а готова зробити все те, що у випадку кризи повинні робити нормальна держава і нормальна влада.

Підстави для оптимізму

Вихід світу й України із кризи — це простягнути одне одному руку. Ключова проблема світу зараз — це егоїзм. Егоїзм — це правильна річ для нормальної ситуації. У нинішній ситуації світ не вийде з кризи, якщо не забудуть на рік егоїзм.

В. Пинзеник, 2 грудня 2008 р.

Зі світом усе буде гаразд. Ця криза для нього — далеко не перша і аж ніяк не остання. З часів Великої депресії держави світу приблизно уявляють собі, що треба робити з розперезаним ринком та його окремими суб’єктами, які впали в егоїзм у ще нормальній ситуації. Це з нами складніше.

Потрапивши в кризу, держава робить, як правило, три речі.

Перша і головна: прагне максимально зберегти і збільшити купівельну спроможність громадян. І через цю купівельну спроможність допомогти внутрішньому виробникові. Саме в такій послідовності. А щоб цю купівельну спроможність зберегти, настільки ж максимально намагається обов’язкові платежі, тарифи й інше не підвищувати, а якщо можливо — знижувати, надавати відстрочки і таке інше.

Друга: робить усе можливе, щоб зберегти і створювати робочі місця. Через зазначене вище і через розгортання суспільно значимих робіт — насамперед будівництва як доріг та інших естакад, так і житла. Оскільки всім відомо, що одне робоче місце в будівництві створює п’ять у суміжних галузях.

Третя: запроваджує преференції для малого та середнього бізнесу, а великому пропонує відмовитися від егоїзму і простягнути руку бідним. Але пропонує чітко, не через «зігрій любов’ю», а підвищуючи прибутковий податок.

Два приклади.

Великобританія. Знижено ПДВ, мета — підтримати споживчий попит. Збільшено фінансування державного житлового будівництва, мета — створити робочі місця й ініціювати замовлення для вітчизняного виробника. Обіцяно податкові канікули для малого і середнього бізнесу. Підвищено прибутковий податок (із 40% до 45%) для громадян, чиї доходи перевищують 150 тис. фунтів стерлінгів, із відстрочкою виплати до 2011 р.

Франція. Передбачається: повернути платникам податків частину податків задля стимулювання споживчого попиту; розгорнути будівництво інфраструктури — залізниць, шкіл, лікарень, енергомереж; із 1 січня 2009 р. надавати безвідсоткові позики громадянам (30 тис. євро) для енергозберігаючого обладнання житла і/або будівництва його; забезпечити реновацію соціального житла. Підтримку отримають малі та середні підприємства.

Порівняймо з тим, що робить наша дер­жава. Від означеної вище нашої плато­спроможності, з якою все ясно, і до запитання: куди подівся перший транш кредиту МВФ? Чому допомагають фірташам, а не малому та середньому бізнесу? Чому нічого не відбувається з податками? Чому...

Тому, громадяни, що оптимізм — не в мантрах про нестримне зростання благоденства й не у вигадуванні рецептів здорового харчування за 10 грн. на день. А у виразному донесенні до цієї егоїстичної (щоб не сказати — злодійкуватої, брехливої й непрофесійної) влади, що вона — саме така. І ми готові вийти на вибори, і в разі чого — на Майдан, і сказати «Ні!» тим, кому недавно казали «Так!».

Так?

На погляд пана Юрчишина, шукати необхідно компромісні рішення. «Кожен банк має знаходити свої можливості для порозуміння з тими, хто не може, з тих чи інших причин, виконувати свої боргові зобов’язання. Існують різні варіанти. Я не думаю, що банки зацікавлені в тому, щоб під їхніми будівлями стояли купи автомобілів, і блукали „безквартирні бомжі”. Банки зацікавлені у рішенні проблем, іншими шляхами», — переконаний він.

Експерт вважає, що банки зможуть використовувати такі інструменти, як реструктуризація боргів, подовження строку виплати, або якимсь чином зменшення виплат на обмежений період часу. «Зрозуміло, що людина, яка втратила роботу, може знайти іншу і відновити  свою платоспроможність. Тому, скоріш за все, елементи реструктуризації будуть використовуватися», — говорить Юрчишин.

Він також припускає, що банки мають певний запас міцності, і нагадує, що в період кредитного буму реальна процентна ставка, яку мали сплачувати позичальники, була значно вищою, ніж та, яка номінально декларувалася. «Враховувались різні фінансові аспекти. Тому сьогодні банки можуть зачекати і дати людям можливість сплатити всю суму. В цьому вони зацікавлені значно більше, ніж в тому, щоб підштовхнути до масового неповернення, неплатоспроможності, і створення такого «снігового кому», який котиться в глухий кут безвиході і недовіри між банками і людьми. Будуть шукатись компроміси, але це не означає, що відбудеться списання», — підкреслює експерт.

«У тактику й тональність наших відносин з Росією слід було вносити корективи. Й експерти нашого центру говорили про це багато. При призначенні Володимира Станіславовича Огризка я казав, що це достойна фігура, достойний дипломат, який відчуває національні інтереси. Але прогнозував, що найбільші проблеми виникнуть на російському напрямку. І все так і відбулося...

Звичайно двосторонні відносини залежать від двох сторін. І наші відносини залежать від багатьох чинників. Але при цьому всьому тональність, у якій очільники МЗС ведуть розмову, дуже важлива. Питання що робити з Росією (після конфлікту в Грузії) викликає певну розгубленість у європейських столицях. Тому є така тенденція — підштовхувати Україну до пошуку нового алгоритму діалогу з Росією.

Звичайно, потрібна оновлена стратегія відносин з Росією, потрібні люди, яких можуть почути й зустріти в Москві. Наскільки я розумію, ініціатива створення міжвідомчої групи могла виходити саме від Костянтина Грищенка. І навіть назва групи спонукає припустити, що, можливо, коріння пропозиції в тому, що Костянтин Грищенко працював у такій групі кілька років тому, коли її очолювали покійний Олександр Разумков з української сторони та Сергій Ястржембський (пізніше — Сергій Приходько) — з російської. Але тоді мова йшла про двосторонній механізм. Пропонувалося швидке реагування та вихід на Президента.

З іншого боку, цієї комісією хочуть посилити Президента у формуванні таких двосторонніх відносин. Тому що останнім часом ані інтенсивність контактів на найвищому рівні, ані самі рішення не можуть задовольнити главу держави. Й основний діалог при обговоренні газових проблем більш активною вела прем’єр-міністр. Є необхідність вироблення нових підходів.

До того ж з’явиться ще один канал інформування Президента. А якщо буде кілька каналів, — це навіть добре. Але якщо є різні лінії і різні центри формування політики, — це не є корисним. Тож і Президент, і МЗС мають і далі керувати на всіх напрямках зовнішньої політики».

Цю місію політики і міністри «передоручили» експертам. Їх думка вагома, але «не зарахована». Адже вони не стверджують, не наполягають, що все буде саме так, як їм здається, а просто вибудовують гіпотетичні варіанти розвитку подій.

Один з таких людей, директор економічних програм Центру Разумкова Василь Юрчишин, в інтерв’ю «ІнтерМедіа консалтинг» сказав прямо: українська влада вибрала «страусячу тактику» не в найслушніший для держави час.

— Василю Володимировичу, один із законів підлості свідчить: «Якщо існує хоч би найменша вірогідність, що відбудеться щось погане, то насправді відбудеться набагато гірше». Що Ви думаєте із цього приводу, якщо говорити про українську економіку, втягнуту у світову економічну кризу?

На початку вересня 2008 року багато українських інститутів, у тому числі і державні, переглядали макроекономічні прогнози до кінця року і наступного року. Як не парадоксально, крах-сценарій української економіки тоді серйозно не розглядався. Взагалі не розглядався!

Тобто, за великим рахунком, ніхто з наших економістів і політиків не вірив у те, що ми прийдемо до такого стану, коли само слово «криза» уживатиметься в буденному, побутовому сенсі.

За динамікою виробництва (якщо її порівняти з динамікою початку цього року), що існує на даний час, можна припустити, що існує висока вірогідність того, що перший квартал 2009 року наша промисловість закінчить з падінням як мінімум десять відсотків. У кращому разі це буде вісім відсотків.

— Що стоїть за такими неприємними цифрами для держави і для кожного з громадян?

Це і зростання неплатежів, це і відсутність заробітних плат, це і соціальна напруга, це і відсутність ресурсів для Пенсійного фонду, це і брак соціальної допомоги, яка буде необхідна у все більших і більших обсягах у зв’язку зі зростанням безробіття. І так далі і тому подібне.

Другий, не менш неприємний момент полягає в тому, що банківська система України, з урахуванням її нинішнього розвитку, може опинитися в стані колапсу.

Курс 6,5 грн. за $1 зараз сприймається банківською системою України і кожним з нас вельми хворобливо, а курс 8 грн. за $1 — це вже повний крах. Так у бесідах зі мною підкреслюють керівники дуже серйозних банківських структур.

— З чого, на Вашу думку, почнеться цей колапс?

— Він почнеться з того, що спочатку помруть декілька маленьких банків, про існування яких більшість населення навіть і не здогадується. Але ми-то чудово знаємо, що фінансова система схильна до так званого принципу доміно. Спочатку «впадуть» малі банки, а далі, як-то кажуть, пішло-поїхало...

На жаль, з вуст представників влади ми раз у раз чуємо: на тлі кризових явищ, які наростають, уряд має намір реалізовувати широку програму допомоги промисловим підприємствам, що, мовляв, банківська система України (про це сказав Віктор Ющенко) вже виходить з кризи, і так далі і тому подібне. На практиці ж все інакше!

Ви знаєте, у мене сьогодні складається думка, що фраза про те, що «...головний урок історії полягає в тому, що люди не виносять уроків з історії», в цьому контексті не втратила своєї актуальності. Якщо говорити про владу, то тут у мене виникають прямі асоціації.

— Що Ви маєте на увазі?

Зробімо невеликий екскурс у недалеке минуле. Великі складнощі на валютному ринку Україна вже мала в 2004 році — в період президентських баталій. І тоді комплексність вельми своєчасних заходів НБУ допомогла перебороти кризові явища на валютному ринку.

Зараз же ситуація — чи не навпаки. І це «чи не навпаки» відноситься не тільки до банківської сфери. У час наростання кризи у ряді європейських держав їх уряду знижують податковий прес. У нас же цей прес уряд збирається лише підсилити.

На Заході говорять про недопущення зниження норм споживання товарів і послуг, а в Україні воно автоматично скорочується — знову-таки, за рахунок зниження норм споживання, зростання інфляції, втрат валютних заощаджень населення і так далі і тому подібне.

У цивілізованих країнах постійно говорять про недопущення протекціонізму, у нас же збираються вводити якісь нові обмеження.

Насправді ж український експорт дуже залежить від імпорту. І в першу чергу, в енергетичній сфері. Таким чином, якщо ми щось десь і зможемо обмежити, то, швидше за все, це дуже швидко відобразиться на експортних можливостях нашої держави.

Замість того щоб полегшити доступ виробничників до ресурсів, у тому числі і представників малого і середнього бізнесу, в Україні відбувається протилежна ситуація. Доступ до ресурсів в самий розпал кризи (чомусь) погіршується.

Характерно, що відбувається це не тільки в центрі, але і на регіональних рівнях. І ця тенденція тільки посилюється.

— А можна навести конкретні приклади?

Їх — маса. Візьмемо, наприклад, той самий Київ. В умовах, коли істотним чином знижується можливість населення платити, раптом різко зростають тарифи на проїзд. Причому зростають вельми не прозоро: ніхто не знає і не розуміє, чому це відбувається. І що стоїть за цим рішенням.

Підвищується вартість комунальних послуг — у першу чергу для малих і середніх підприємців. Але дозвольте запитати: а чому тільки для них?

Ми розуміємо: це тільки перші кроки. Влада таким чином прагне наповнити бюджет.

Але ми вже бачимо приклади того, як, по суті, відбувається витіснення того самого середнього бізнесу, який ще вчора міг платити за оренду приміщень, а сьогодні вже не може.

— І чим це обернеться для бізнесменів?

Швидше за все, багато підприємців підуть зі столичного ринку. А що їм залишається робити?

— Ми постійно раз у раз чуємо з вуст представників влади: нічого надприродного в кризі не немає. Криза — це можливість для розвитку... А Ви як вважаєте?

Це правда. Але знову-таки, на жаль, я сильно сумніваюся в тому, що ті можливості, які теоретично з’являються, в умовах політичної безвідповідальності можуть бути реалізовані належним чином.

Як підсилити тиск на владу, як змусити її приймати правильні рішення з подолання кризи, сказати важко. Адже зараз відбуваються справді дивні речі: кожна дія однієї гілки влади «перебивається» діями іншої її гілки. Чому так відбувається і що за цим стоїть — я не знаю. На жаль, у мене немає однозначної і чіткої відповіді на ці питання.

Але якщо відповідальності за прийняті економічні рішення в умовах кризи не буде і далі, то період кризи може розтягнутися в часі. Зараз державні чиновники гучно заявляють: «Україна подолає кризові явища ближче до весни!»

У мене виникає зустрічне питання: до весни якого року? Поки на це питання чіткої і однозначної відповіді в Україні ніхто з наділених владними повноваженнями державних діячів не дав.

Дуже важливо, щоб цю відповідь на нього пересічні громадяни почули якнайскоріше. Інакше не поздоровиться всім: і простим українцям, і владі.

«Президент визначився на користь формального очолювання Нашої України з тих причин, що він дійсно побачив, що в цих умовах йому важко сподіватись на підтримку будь-якої іншої політичної сили. Тим більше скоро розпочнеться передвиборча кампанія президентських виборів, а можливо і парламентських. Рішення значною мірою вимушене і прийняте під тиском певних обставин. З іншого боку таке рішення дійсно обмежує тепер можливості Президента в його стосунках з іншими політичними силами. Президент поставив себе в жорсткі рамки, і це слідувало з його виступу на з`їзді щодо можливостей політичного маневру і пошуку компромісу. Він дав згоду на те, щоб політична лінія НСНУ і його політичні погляди сприймались як єдине ціле.

З формально-правової точки зору Президент пішов на ризик. Конституція вказує на те, що Президент України не може займати посад в об’єднаннях громадян. А політична партія входить в категорію „об’єднання громадян”. Відкрилась можливість правової дискусії і ініціювання з боку опонентів певних дій стосовно правомірності таких дій Президента. Але політична доцільність перевищила правову сумнівність такого кроку.

Отже, в подальших кампанія Президент і НСНУ не зможуть вдавати, що вони, певною мірою, незалежні один від одного. Як це вплине на подальші виборчі кампанії залежить від того, як розвиватиметься політичний процес і коли саме відбудуться дві кампанії (парламентська і президентська)».

— Як розуміти заяву голови НБУ Стельмаха, що за «курсом «Біґ маку» в Україні курс гривні насправді мав би складати 3 за 1 долар, а за 1 євро — 4?

Виглядає досить дивно, що голова НБУ вдається до таких порівнянь стосовно якогось умовного товару, який не є репрезентативним, не визначає економічний потенціал. Я думаю, що краще, якби ми визначили курс, скажімо, в обсягах технологічного імпорту, то співвідношення було б 1 до 20, ще більше.

Тому потрібно не апелювати до категорій одного продукту, який не є золотим стандартом, а просто більш уважно стежити за тими тенденціями, які є на валютній сфері, і намагатися дійсно управляти ними інструментами центрального банку.

— Як довго падатиме гривня?

Зараз дуже важко сказати, оскільки вже відбулася значна втрата часу, протягом якого НБУ мав би стабілізувати гривню або, принаймні, зробити її динаміку більш прогнозованою.

На жаль, мені здається, що найбільші потрясіння українську економіку і гривню також очікують якраз у першому кварталі 2009 року, коли зійдуться разом і падіння промисловості, яке зараз спостерігається, і низькі надходження до бюджету. І уряду потрібно буде задовольняти соціальні потреби, тобто якимсь чином знаходити гривню, викидати її на ринок, що може дати величезний шок саме курсу. Тому попри те, що зараз ми бачимо падіння, я, на жаль, боюся, що ще гіршу ситуацію ми матимемо десь приблизно у лютому-березні наступного року.

А коли це закінчиться? Це в багатьох аспектах залежить від НБУ, від міцності, послідовності, прозорості, комплексності заходів.

Мірою наближення дати «ч» в російському істеблішменті піднімалася хвиля всіляких спекуляцій навколо Великого договору. У квітні 2008 р. Держдума РФ провела слухання з виконання цього документа, а в червні ухвалила звернення до Президента і уряду РФ, в якому запропонувала вважати пришвидшені кроки України зі вступу до НАТО одностороннім виходом з договору та розглянути питання про вихід з нього РФ. Маніпуляція базовою угодою — опорною конструкцією всієї системи двосторонньої договірно-правової бази — являла собою форму політичного тиску і могла привести до непередбачуваних наслідків. Більше всього інсинуацій в контексті євроатлантичної інтеграції України нагромаджувалося навколо 6 статті договору, в якій закріплювалося положення про те, що жодна зі сторін не допустить того, щоб її територія була використана на шкоду безпеки іншої сторони.

(До речі, саме в російських ЗМІ згадується про те, що свого часу Росія уклала подібного роду базові договори з низкою країн, які стали членами НАТО — Болгарією, Румунією, Чехією, Угорщиною та ін.)

Проте, після серпневого бліцкріґу РФ у Грузії і подальшого визнання «незалежності» Абхазії і Південної Осетії ситуація істотно змінилася. Кремлю потрібно було «змити тавро» агресора — були демонстративно ініційовані переговори з придністровського врегулювання в тристоронньому форматі. У таких умовах, відкривати «український фронт» було непередбачливо. Втім, ухвалене прагматичне рішення, зовсім не означає, що тема Великого договору знов не підніматиметься.

У кардіограмі новітніх україно-російських відносин спостерігалися кризові пункти: газові, торгові війни, територіальні суперечки і так далі. Нині їхній стан можна оцінити як «стабільно важкий». Російська сторона на політико-дипломатичному рівні відпрацювала обойму стандартних звинувачень: втягування країни в НАТО, утиск прав російськомовного населення, насильницька українізація, витискування ЧФ РФ з Севастополя, переписування історії, заборони на в’їзд до України російських громадських діячів. Все це було, наприклад, ретельно перераховано в заяві російського МЗС від 11 вересня 2008 р. В уявленні російської еліти, очевидно, склалося якесь зведення правил належної поведінки України всередині та зовні. Дії, що йому не відповідають, сприймаються як ворожі або, щонайменше, недружні.

18 вересня 2008 р. Президент РФ Д. Мєдвєдєв, приймаючи в Алєксандровському залі Кремля вірчі грамоти у посла України в Росії К. Грищенка, заявив: «Народи Росії і України нерозривно зв’язують по-справжньому братерські відносини і особливі відчуття пошани і взаємної довіри». Але ці відчуття на очах зменшуються як шагренева шкіра через перманентне протистояння на політико-дипломатичному рівні, широко освітлюваного в ЗМІ.

Увірувавши в роль силового лідера на теренах СНД, російське керівництво обрало повчально-менторський тон у діалозі з Києвом, використовуючи деколи зовсім не дипломатичну лексику. Російська державно-пропагандистська машина культивує серед населення країни недовіру і неприязнь до України. За наслідками недавніх російських соцдосліджень, Україна знаходився на третьому місці «по ворожості» після США та Грузії.

Нинішнє партнерство Києва та Москви являє собою дивовижний конгломерат конфліктності, співпраці, суперництва. Практикується заочно-дипломатичний обмін взаємними докорами та звинуваченнями, посилаються сигнали про можливе запровадження візового режиму, економічні санкції і т. ін. На жаль, є підстави вважати, що подібний характер відносин збережеться найближчим часом.

Думаю, ні сьогодні, ні завтра не вдасться зняти напругу в політичній сфері, проблемність у торговельно-економічних відносинах, конфліктність у гуманітарній співпраці. У короткостроковому порядку денному залишаться хронічні проблеми — євроатлантична інтеграція України, делімітація Азово-керченської акваторії, демаркація сухопутного кордону, використання навігаційно-гідрографічних об’єктів, Голодомор та ін. Потрібно бути готовими до складного, важкого діалогу з Росією. Альтернативи цьому немає. Виходити потрібно з реальної ситуації. Колись Т. Рузвельт сказав: «Роби що можеш, з тим, що маєш, там, де ти є».

— Але, не дивлячись на те, що договір був укладений 10 років тому, він так і не був наповнений конкретними механізмами. Під які пункти Договору необхідні додаткові угоди? Який той «конкретний зміст» (очікування) закладають в Договір обидві сторони? Чим наповнювати Договір?

Великий договір визначає основні принципи і правила взаємин. Його духом і буквою сторони керувалися при укладанні угод на державному, міжвідомчому, міжрегіональному рівнях. Наприклад, в преамбулі Договору про економічну співпрацю на 1998-2007 р. було записано, що сторони укладають його, керуючись положеннями Великого договору.

Договір доповнюється конкретними угодами і механізмами співпраці. У травні 2005 р. була створена україно-російська міждержавна комісія на чолі з президентами країн, задіяна практика роботи по щорічних Планах дій Україна-Росія і так далі. Але ефективність двосторонніх механізмів, через низку обставин (в першу чергу політичних), м’яко кажучи, залишає бажати кращого. Договірно-правова база, з одного боку, вимагає інвентаризації, з іншої — конкретизації домовленостей, зокрема, з перебування Чорноморського флоту РФ на території України.

Перебування російського флоту в Криму, євроатлантична інтеграція України — найгостріші проблеми на порядку денному. Підготовлений українською стороною Меморандум щодо етапів і порядку виведення до травня 2017 р. формувань ЧФ РФ був сприйнятий Москвою однозначно негативно. Відносно проблеми флоту можна було б, наприклад, подумати над ініціативою з перетворення в перспективі військової бази в Севастополі на Центр миротворчих сил за участю України, Росії і НАТО.

Думаю, договір потрібно наповнювати політичною волею сторін і прагненням до компромісу. Цей документ не повинен бути розмінною монетою в політичному протистоянні.

— Чого хоче сьогоднішня Україна від сьогоднішньої РФ? Могли б ви порівняти український і російський погляд на це питання?

Сьогоднішня Україна хоче від нинішньої Росії пошани і врахування її національних інтересів, вибраного зовнішньополітичного курсу і невтручання у внутрішні справи. Необхідно вибудовувати двосторонні відносини за європейськими стандартами та нормами, без шантажу, без використання лексики «холодної війни», без політизування торговельно-економічної співпраці, без спроб втягнути Україну в інтеграційні проекти під егідою РФ. До речі, в статті 3 Великого договору чітко зафіксовано, що сторони будують відношення на основі мирного врегулювання суперечностей, незастосування загрози сили, невтручання у внутрішні справи.

Значна частина (якщо не більшість) російської політичної еліти бачить Україну сателітною, патронованою країною в надійному енергонаморднику, що рухається у фарватері російської політики і не подумує ні про ЄС, ні про НАТО. Має бути продовжене перебування ЧФ РФ в Криму (на цьому наполягає російське керівництво), затверджена повномасштабна участь в ЄЕП, Євразес і членство в ОДКБ. (У вересні генсек ОДКБ Н. Бордюжа наполегливо запрошував Україну приєднатися до цієї організації, акцентуючи на тому, що в ОДКБ немає таких як в НАТО умов прийняття).

Далі запроваджується двомовність, втілюється модель «суверенної демократії», виживаються неурядові організації, які «шакалять» біля іноземних посольств. Цивілізаційний вибір між Москвою і Брюсселем однозначний і безповоротний — зроблено! Можливо, я дещо перебільшую, але суть російської позиції приблизно така.

Україні необхідно збільшувати «запас міцності» в діалозі з РФ за рахунок стабілізації державно-політичних механізмів, реалізації внутрішніх перетворень, що наближають країну до ЄС, поглиблення партнерства з НАТО, тобто підвищення ефективності взаємодії в чинних форматах співпраці з метою їх наближення до рівня ПДЧ.

— Чи є у стратегічних партнерів, якими себе оголошують Україна і РФ, стратегія розвитку відносин, стратегія майбутнього співіснування?

На мій погляд, ні у Росії, ні в України чіткої стратегії розвитку двосторонніх відносин як не було, так і немає. У квітні 2006 р. Центр Разумкова разом з Фондом «Російський суспільно-політичний центр» провів експертне опитування в Україні і в РФ по проблемах двосторонніх відносин. В ході опитування абсолютна більшість і українських, і російських експертів заявили, що чіткої стратегії дій в України на російському напрямі, так само як і у Росії, щодо України не спостерігається.

Ситуація за минулі роки не змінилася. Наприклад, плани дій Україна-РФ, затверджувані президентами обох країн, являють собою зведення першочергових заходів, які з тією або іншою мірою успішності реалізуються впродовж року-двох. Більш того, серед основних українських політичних гравців було й існує суперництво на російському напрямі, наявне різне бачення того, як вибудовувати відносини з Москвою. Навіть у тактичних питаннях спостерігається розбіжність позицій. Досить пригадати вельми прохолодну реакцію Прем’єр-міністра Ю. Тимошенко на серпневий указ Президента щодо порядку перетину підрозділів ЧФ РФ українського кордону.

Існує декілька центрів ухвалення відповідних зовнішньополітичних рішень. Все це помітно ослабляє позиції України. А в російському політбомонді переважає стійка патологічна відраза до «помаранчевої України». По суті, розвиток партнерства носить «ситуативний» характер і співпраця між країнами здійснюється в ручному режимі, залежить від гео- і внутрішньополітичної кон’юнктури. У такій ситуації складно говорити про стратегічне бачення перспектив співіснування України і Росії.

У нинішньому «транзитному» стані для України дуже шкідливе загострення відносин Росії із Заходом (ЄС, США). Країна може остаточно перетворитися на буферну зону, плацдарм протистояння двох могутніх сил. Тому, очевидно, розумної альтернативи європейському вибору при збереженні продуктивного партнерства з РФ не існує.

Останнім часом дійсно спостерігається певне потепління у відносинах Європейського Союзу та Республіки Білорусь. Відбувалися кроки назустріч після тривалої паузи у двосторонніх контактах. Зокрема, у вересні відбулось засідання глав МЗС країн-учасниць ЄС у Брюсселі на якому розглядались питання по Білорусі, а в Мінську пройшла церемонія вручення вірчих грамот, на якій шість із десяти послів представляли Євросоюз.

Церемонія вручення вірчих грамот пройшла як дуже важлива подія в Білорусі. Олександр Лукашенко персонально приділив увагу кожному дипломату та закликав Європу до зближення, він нагадав про сусідство, спільну історію та культуру, партнерство та взаємну користь для сторін. А незабаром, 13 жовтня, Рада міністрів із загальних справ та зовнішніх зносин Європейського Союзу на півроку призупинила  заборону на видачу віз деяким білоруським посадовцям, в тому числі і Президенту Лукашенку (втім, нові умови не поширюються на голову Центральної виборчої комісії Лідію Єрмошину та тих урядовців, яких підозрюють у причетності до зникнення людей у 1999-2000 рр.). Заборонні санкції тривали з 2006р., з часу проведення недемократичних президентських виборів.

Наміри про пом’якшення відносин пролунали ще напередодні парламентських виборів у Білорусі 15 вересня на засіданні глав МЗС країн-учасниць ЄС у Брюсселі. Проте покращити стосунки з Білоруссю ЄС був готовий за умов, якщо ОБСЄ визнає результати парламентських виборів від 28 вересня 2008р. Цікаво, що ОБСЄ вибори прозорими не визнав, а санкції єврочиновники все ж частково скасували. Крім того, проведення виборів демократичним шляхом є першим пунктом плану із 12 пунктів умов-рекомендацій ЄС, при яких Брюссель був готовий відновити діалог з Мінськом. На сьогоднішній день виконано лише один пункт – звільнено останніх трьох політв’язнів напередодні виборів...

У історії відносин незалежної Білорусі та ЄС можна виділити небагато етапів. Дипломатичні відносини між Республікою Білорусь та Європейськими Спільнотами були встановлені в серпні 1992р. В листопаді того ж року Угода про торгівлю та економічне співробітництво між СРСР та  Європейською економічною спільнотою, Європейським об’єднанням з вугілля і сталі та Європейською спільнотою з атомної енергетики від 18 грудня 1989р. була замінена на Угоду про партнерство та співробітництво між Республікою Білорусь та Європейськими Спільнотами, підписану 6 березня 1995р., а в березні наступного року було підписано Тимчасову Угоду про торгівлю, на основі якої мали регулюватись торгівельно-економічні відносини.

Але в результаті Заключного акту Ради ЄС про відносини Європейського Союзу з Республікою Білорусь в