Четвер, 13 вересня 2018 15:11

Церква і політика

Автор

Високий інтерес політиків до Церкви значною мірою пов’язаний з тим, що згідно з поширеними уявленнями, Церква є одним із найбільш авторитетних суспільних інститутів. Дійсно, як показують соціологічні дослідження, за показником довіри Церква продовжує утримувати одну з перших позицій. Так, за даними опитування, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова у березні 2018 року, довіру Церкві висловили 60% українців, які мешкають на неокупованих територіях.

Однак, є підстави припускати, що високий рівень довіри до Церкви є, швидше, відображенням ставленням до релігії та її потенційної ролі у суспільстві, ніж відображенням ставлення до представників Церкви. Згідно з даними зазначеного дослідження, лише 19% респондентів упевнені в тому, що “більшість священнослужителів – глибоко моральні й духовні особи” (причому частка тих, хто так вважає, знижується –- у 2010р. їх було 26%). Найчастіше громадяни упевнені в тому, що «священнослужителі – такі ж як і більшість із нас, – з усіма достоїнствами і гріхами» (таку думку поділяють 44% опитаних), а 26% – вважають, що “більшість священнослужителів думають насамперед про гроші, а не про духовне” (у 2010р. Таких було менше – 17%)

Як і будь-який суспільний інститут, Церква не може стояти осторонь від суспільного життя, у тому числі й перебігу політичних процесів. Додатковий поштовх дискусіям про взаємозв’язок церковних і політичних проблем надало питання автокефалії православної церкви в Україні. Супротивники автокефалії говорять про те, що сам факт звернення Верховної Ради України до Вселенського патріарха, в якому парламент просить його надати томос про автокефалію православної церкви в Україні, є проявом втручанням політиків у релігійне життя.

Але тут потрібно враховувати, що сам критерій, за яким та чи інша Церква може претендувати на автокефалію, є політичним за своєю природою – у православній церковній традиції автокефальними стають церкви, канонічна юрисдикція поширюється на територію незалежної держави, тобто за цим принципом кожна суверенна держава має право претендувати на незалежну, автокефальну православну церкву.

Саме керуючись цим принципом, Московський патріархат свого часу після тривалого супротиву з боку Константинополя домігся для себе автокефалії, а після включення частини України до Московського царства добився підпорядкування собі Київської митрополії (легітимність чого зараз заперечується Константинопольським патріархатом).

Межі канонічних територій православних церков, як правило, збігаються з нинішніми, рідше – колишніми державними кордонами. Саме на колишні державні кордони СРСР і орієнтується Руська православна церква, коли поширює свою канонічну територію на Україну, Білорусь, Молдову та Балтійські країни. Так, у 1996 році через перехід Естонської православної церкви під омофор Константинопольського патріархату Руська православна церква призупинила євхаристичне спілкування з Константинополем. Отже, саме керуючись політичним принципом Руська православна церква намагається зберегти кордони колишнього СРСР хоча б як кордони своєї канонічної території.

І тому не дивним є те, що прихильність та симпатії до різних політичних сил значною мірою визначають ставлення до надання автокефалії українській церкві. До того ж, дані соціологічних досліджень дозволяють говорити, що позиція супротивників автокефалії є більшою мірою “політично вмотивованою”, ніж позиція її прихильників. Так, як показують результати опитування, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова спільно з Фондом “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва у серпні 2018 року, якщо серед громадян України, які підтримують створення в Україні помісної автокефальної православної Церкви, нерелігійні та невоцерковлені (тобто ті, хто або вважає себе невіруючим, або називає себе “просто християнином” чи “просто православним”, але до жодної конкретної церкви не належить) становлять 21%, то серед супротивників автокефалії невіруючі та невоцерковлені становлять майже удвічі більше (39%). А оскільки тих, хто не належить до жодної церкви, питання надання чи ненадання автокефалії взагалі не повинно хвилювати, то і їх позиція з цього питання може бути вмотивована виключно політично.

джерело:

Михайло Міщенко

Заступник директора соціологічної служби

Детальніше

Народився в 1962 р. в Києві.

Освіта: Київський державний університет ім. Т. Шевченка, філософський факультет (1984). Кандидат соціологічних наук.

У 1984–1990 р. — співробітник Відділення соціології Інституту філософії Академії наук України;

1990–1998 — співробітник Інституту соціології Національної академії наук України;

1998–2003 — співробітник Українського інституту соціальних досліджень;

2003 — співробітник Київського міжнародного інституту соціології;

з жовтня 2003 р. — заступник директора соціологічної служби Центру Разумкова.

(044) 201-11-94

mishchenko@razumkov.org.ua