Коментар директора воєнних програм Центру Разумкова Миколи Сунгуровського з приводу прийнятої Верховною Радою заяви «Без’ядерному статусу України — реальні гарантії». Можна констатувати, що результати полеміки з цього питання, що точилася останнім часом в українському експертному середовищі, залишилися для ініціаторів заяви не почутими. Причин може бути дві: або вони самі себе вважають експертами такого високого рівня, що ці результати для них не варті уваги; або аргументи, наведені експертами, не вписуються в «їхню модель України» — вірніше вписуються частково. Стисло нагадаємо, до чого зводилися головні аргументи та результати полеміки: - тема гарантій безпеки для України, яка не є членом жодної із систем колективної безпеки (а нещодавно проголошена позаблоковою), є дійсно актуальною;
- зміст Будапештського меморандуму справедливо розглядати лише к контексті «гарантії — замість відмови від ядерної зброї як засобу стримування», тому поширювати ці гарантії на загрози, де ядерна зброя не може служити засобом стримування, є не зовсім правомірним;
- юридична обов’язковість міжнародних угод зумовлюється переважно наявністю в них певних критеріїв, механізмів моніторингу їх дотримання та реагування на випадок недотримання; їх розробка, ухвалення та втілення є одними з головних перепон появи таких міжнародних документів; спроба вмістити в один документ згадані критерії і механізми стосовно близьких, але дуже специфічних і чутливих сфер (воєнно-політичної та економічної) робить підготовку та ухвалення такого документа малоймовірними;
- головними гарантіями територіальної цілісності, політичної незалежності, захисту України від економічного тиску є сильна державна влада, яка опікується національними інтересами, та взаємовигідне, юридичне зобов’язуюче партнерство з оточенням, особливо із впливовими гравцями, що, з одного боку, здатне усунути ряд загроз, а з іншого — передбачити механізми надання допомоги (в тій чи іншій формі) на випадок появи певних загроз.
Попри наведені аргументи, парламентська коаліція продовжує наполягати на міжнародних юридично обов’язкових гарантіях, наводячи, як не дивно, в якості головної причини їхньої потреби неучасть України в «жодній з існуючих систем колективної безпеки». Можна заздалегідь передбачити відповідь ядерних держав, до яких звертається український парламент — замість проголошення себе позаблоковою країною, треба було вступати до однієї з систем колективної безпеки та отримувати навіть ширші гарантії безпеки. Що може стояти за цією заявою? Або бажання у прихований спосіб розчистити шлях до наступного повномасштабного зближення з Росією: у випадку укладення такої угоди Україна сама обиратиме, кому з партнерів віддати перевагу (вгадайте з трьох разів — кому), а решта гарантів добровільно та «юридично обов’язково» відмовляються від впливу на цей процес. Або ініціатори заяви насправді відверто не розуміють, куди їх руками підштовхують Україну. |
